— А що ж тоді? — насідала на неї начмед. — Звідки ці симптоми?
— Вторинного характеру. Є якась причина. Гадаю, найвірогідніше — інтоксикація.
— А звідки? — встряв Щур. — Звідки взялася інтоксикація? З отрутами справи не мав — ні зараз, ні раніше. Нічого підозрілого не вживав. Більше того, детоксикаційна терапія проводиться повним ходом, а ефекту — нуль.
— Не знаю, — знизала плечима Ланько, — шукайте. Моє — вторинне. Не вірите, давайте викличемо обласного невропатолога.
— Та немає коли викликати… — зауважила Ада Василівна.
— Гаразд, давайте так, — запропонував Медвідь. — Якщо вже всі від хворого «відмовилися», перевіряємо ще раз оте припущення на рахунок інтоксикації. Беремо ще раз жінку його, сестру, йдемо до палати і буквально по хвилинах відновлюємо, що і коли він уживав.
Уся група лікарів вийшла з ординаторської й посунула до палати. Слідом за ними Щур завів двох наляканих жінок, одна з яких схлипувала. Обидві були у чорних хусточках. Ада Василівна зупинила їх у проході.
— Гадаємо, все-таки у вашого чоловіка та брата якесь важке отруєння невідомою речовиною. Надзвичайно важливо встановити — чим саме.
— Та чим же ж він міг отруїтися? — ковтаючи сльози, схлипувала дружина.
— Спокійно, — Ада Василівна взяла її під руку. — Візьміть себе в руки й не плачте. Починаємо з позавчора. Отже, ви вранці попрокидалися і… Що він їв?
Сам хворий тепер дихав ще частіше. Обличчя його вкривалося холодним потом, і чоловʼяга злякано стріляв очима по палаті, не розуміючи, що може означати поява такої делегації.
— То що ж ви їли зранку?
— Вареники, — відразу сказала дружина. — Це була неділя, а в неділю завжди зранку вареники. З бараболею та сиром. Зі шкварками.
— А шкварки свіжі?
— Свіжі, на сковороді розжарюємо. Ну, ще кисле молоко, також свіже. Тільки-но у суботу на плиту поставили.
— І всі це їли?
— Усі, й діти також. І нікому нічого.
— Гаразд, — вела далі Ада Василівна. — Більше нічого не їли?
— Нічого.
— І не пили?
— Та як… — здивувалася дружина. — Зрання вони не пʼють…
— Ну, добре. А обід?
— У них обідав, — дружина хворого глянула на його сестру, що стояла поруч.
— Борщ свіжий зварений, — почала та, — без мʼяса, каша гречана зі шкварками свіжими, компот…
— Що за компот, консервований? — запитав Щур.
— Ні, зварений зранку, зі свіжих яблук. І також усі їли, і діти…
— А пили що?
— Ну, по сто грам, — розвела руками жінка, — для годиться… Неділя ж!
— А що за горілка?
— Своя, домашня. Та не напивалися вони! По три маленьких келишки — і все. Навіть я один випила — і нічого!
— Далі — вечеря, — нагадала начмед.
— Ну, взагалі-то… — наче згадала щось сестра хворого.
— Що?
— Оце вже увечері, коли він ішов додому, дід наш прокинувся і схотів із ним винця по пʼятдесят грам…
— Стоп! — перебив Щур. — А ви ж про це раніше нічого не казали!
— То й що? — здивувалася сестра. — Я ж кажу — по півкелишка. Дід вже старий, немічний — горілки не пив… Гарна домашня наливка…
— Ну, нехай, — махнув рукою Щур. — Із дідом-то все гаразд?
— А… Е… — обидві жінки зблідли й замовкли, переглядаючись.
— Помер… — нарешті витиснула з себе сестра хворого.
— Що?! Як — помер?! — вигукнув Щур, хапаючись за голову. — І ви мовчите? Ми ж вас дві години допитуємо!
— Так… — пробурмотіла жінка. — Йому й так вісімдесят чотири… Начебто й час вже…
— Чорти би забрали! — мало не заволав Щур. — Яке було вино? Яке вино?
— Зі слив, здається…
— З кісточками? Стояло з кісточками?
— Так…
— Скільки стояло?
— Та років зо три… Ось і вирішили спробувати.
— Мати моя! — Щур зірвався, наче ошпарений. — Наталю! Отруєння синильною кислотою! Давай бігом…
Обох жінок уже виводили з палати.
Вони пили каву мовчки. Не кваплячись, маленькими ковточками і, здавалося, думали кожен про своє.
— А я, по суті, так і не подякувала вам, — сказала Ольга. — Якби не ви, так би отримала табуреткою, що мало б не здалося.
— Радий був прислужитися, — відповів Олег.
— Ну, тоді по вас було не сказати, — посміхнулася вона.
— Та годі вже мене картати! — попросив Олег. — Мені за штани стало прикро. І взагалі, я такий вимучений за день був, у відділенні хтозна-що робилося, а тут ще… Та й потім — я ж не знав, що це ви!
Вона засміялася:
— Гарно сказано. «Не знав, що це ви»… Оригінально.
— А хто цей ковбой, якщо не секрет? — запитав Олег.