— У нас, гадаю, не могло.
— А там, де ти працював, у Харкові?
— Тим більше, — знизав плечима Олег.
— Ось і я так думаю, — сказав Ілля. — Я взагалі, хоч вбий, не можу собі уявити, що таке можливо. Скажи мені: якщо у тебе була би хоча би сота доля побоювання, що у хворого перфоративна виразка, ти б міг не зазирнути йому в живіт?
— Я б не міг, — погодився Олег.
— І я б не міг, — сказав Ілля. — Ну, припустимо, ми з тобою були би повними ідіотами, або злочинцями, як тут пишуть. Так он іще Тарас є! Він би сказав: «Хлопці, ви що — ошизіли?» І зазирнув би сам. Ні, ти можеш собі уявити, що люди, які пропрацювали у хірургії купу років, могли б вчудити таке, як тут написано?
— Навряд чи, — погодився Олег. — Навіть якщо припустити, ніби вони дійсно були такими валянками, або настільки байдужими, то ясно — влетіли б уже давно, десь раніше. Тут пару разів за день думаєш — от, що було би, якби помилився або проґавив...
— Колеги, а я вам ось що скажу, — відізвався Голоюх. — Тут Ще з одної причини написана повна нісенітниця. Прикиньте: якби ви навіть на двісті відсотків були впевнені, що у хворого в животі немає катастрофи, а родичі, як тут пишуть, стояли на колінах, будь-хто з вас розтяв би живіт тільки за це. Від даремно зробленої дірки у животі ще ніхто не вмер.
— Ось! — вигукнув Медвідь. — Ось твереза думка! Я згоден. Найкрутіший хірург у подібній слизькій ситуації не ризикував би. Зробив би розріз сантиметрів на п'ять і зазирнув би у живіт. Від цього хворий не помре. Якщо чесно, взагалі не розумію, що за фігня тут написана.
— Можливо, там були якісь особливі обставини, які не зміг або не схотів зрозуміти обмежений кореспондент, — припустив Олег. — Найвірогідніше, це був якийсь атиповий випадок, важкий для діагностики.
— А журналісти під гарячу руку вирішили влаштувати розправу — розбомбити якийсь шпиталик на манер нашого.
— Шпиталик? — обурився Ілля. — Ти знаєш, що такими речами можна розбомбити? Ти подивися, який зараз імідж у нашої медицини! Узагалі — нульовий. Народ і так давно в ній розчарувався. Більшість людей вважає медицину поганою, і їм плювати, хто у цьому винен — погані лікарі, чи ж тупі чиновники та ідіотські закони. Люди не бажають у це вникати. їх просто не влаштовує кепська медицина. А вона, бідна, взагалі невідомо на чому ще тримається. За таких умов її ще «бомбою» трахнути по голові — й більше нічого не треба.
— Дійсно, — погодився Тарас. — Статейка дешева, виключно на емоціях. Писана некомпетентною людиною. А читатимуть ще менш компетентні, охатимуть і дивуватимуться, які ми гади.
— Ну, розпинати нашого брата у суспільстві завжди було популярно, — зауважив Олег. — Це на кшталт того: щойно починається громадянська війна — відразу ж трощать євреїв. Так само і з нами. Стереотип!
— Популярно — бо зручно, — пояснив Голоюх. — Спробуйте привселюдно зганьбити, припустимо, шахтаря — мовляв, напився і не вийшов у забій. Або продавця за те, що когось обважив. Ну, то й що? Хто це читатиме? А ось лікарі — інша справа. Нам належить завжди бути на місці, завжди тверезими, завжди готовими — ще б пак! За нами надто цінний товар. А не дай Бог що...
— Дійсно, — погодився Беженар, який досі мовчав, — тільки я би назвав це не товаром, а матеріалом. Найцінніший матеріал, який може бути в суспільстві — життя та здоров'я людей. І ті, хто працює з ним, хто не має права ані халявити, ані помилятися, повинні, я гадаю, знаходитися на якомусь виключному положенні у цьому суспільстві. Інакше вони автоматично стають цапами-відбувайлами. Тобто всі можуть виробляти, що хочуть, а ти мусиш бути зразком сумління та чистоти, бо ти — лікар. Більше того, ти не маєш права на помилку, хоча така ж жива людина, як інші. Уяви собі — всі можуть помилятися, а ти ні!
— Завідуючий наш із Харкова якось проскочив на симпозіум до Штатів, — сказав Олег, — і відносно цього деякі цікаві речі розповідав. У них там смертність від лікарських помилок стоїть на дев'ятому місці серед усіх причин смерті. Ви тільки замисліться! З їхнього бюджету щороку відраховують близько сорока мільярдів доларів на всілякі компенсації, пов'язані з лікарськими помилками. Розумієте? Американський лікар, який учиться та проходить стажування вдвічі довше за нас, — має право помилятися. Закон це передбачає. Лікар платить страховку, і хворий платить страховку. Якщо лікар помилився, до справи залучаються адвокати — і все вирішується цивілізованим шляхом. А в нас... Ні, ви хоч знаєте, що у нашому законодавстві, в усій нашій юриспруденції взагалі не існує такого поняття, як лікарська помилка? Є халатність, злочинні дії, нанесення шкоди і так далі. Просто помилок не буває. Лікарі всього світу іноді помиляються, а ми ні.