— Просто нонсенс якийсь...— здивовано пробурмотів Беженар. — Напевно, цей ваш зав тільки й робив там, що дивувався.
— А от і ні, — заперечив Олег. — Він їх більше здивував. Йому просто не вірили, коли сказав, що у нас хірургу з вищою категорією держава платить за день грошей на десять буханок хліба.
— Якийсь гуморист виступав, — додав Беженар, — чи то Петросян, чи то Задорнов... Мені фраза сподобалася, що в нас лікар отримує зарплатні менше, аніж найдешевша повія. Колеги, ви вдумайтеся — це ж взагалі безпрецедентно!
— Але навіть не це дивує, — перебив Голоюх. — Валентине Івановичу, ви найдовше серед нас працюєте... Скажіть, ви колись бачили, припустимо, хірурга, який би зробив операцію недбало на тій підставі, що його у суспільстві не цінують і мало платять? Комусь із вас за життя доводилося бачити таке? Я особисто не зустрічався. Але ж ні — суспільство однаково намагається за першої-ліпшої можливості тебе схопити за волосся і — пикою у клятву Гіппократа...
— Агов, — обізвався раптом Ілля, який вже давно мовчав. — Я бачу, ви себе почали накручувати. Улюблену тему лише зачепи. Якого біса? Держава наша плювала на нас і ще сто років плюватиме. Ви ж однаково зараз підете і далі робитимете все на совість. То чого розводити ці безглузді дискусії?
— Ні, ви на нього гляньте! — здивувався Беженар. — Ти ж сам почав!
— І взагалі, — несподівано згадав Тарас, — а чого ти не йдеш і не займаєш кабінет? Чого ти третій тиждень товчешся тут, в ординаторській? Ти ж тепер завідуючий.
— Не зрозумів... — здивовано вирячився на нього Ілля. — Ви що мене — відшиваєте? Я що, тут зайвий? З колективу виставляєте?
— Ніхто тебе не виставляє, — заспокоїв Олег. — Але він правий. Дійсно, чому ти кабінет зава не оприходуєш? Не солідно якось... Шеф повинен мати власний кабінет, а не товктися в ординаторській.
— Не знаю... — пробурмотів Медвідь. — Мені й так не зле.
— А чого ти, дійсно, Ілля Петрович? — взявся зі свого боку й Беженар. — Службою ж повинен хтось керувати. Тебе призначили, от і сідай.
— Між іншим, — додав Голоюх, — як на мене, шеф саме тебе хотів би бачити на цьому місці.
— Ти там знаєш, чого він хотів, — буркнув Ілля. — Ну, гаразд, не робіть проблеми. Іду — ще гнійних перев'язок не робив... Ага, Олег Вікторович, то ти їдеш завтра на товариство хірургів замість мене?
Стукіт у двері був тихий та обережний, після чого в ординаторській з'явився районний рентгенолог Завіташ. Якщо йому вдавалося зустрітися з Беженаром, а за родом діяльності обох це ставалося нерідко, розмова з медичної завжди перетворювалася на рибальську і затягувалася надовго. Цього ж разу Завіташ навіть не помітив травматолога, хоч і почав із порогу пильно оглядати все приміщення.
— Ваню, — гукнув його Беженар. — Іван Іванович! Що видивляєшся? Ти їздив у Верхній, чи ні?
— Хлопці, — невдоволено промовив той, — мій терпець урвався. Тепер ходитиму по відділах і де побачу нездані «рамки», — зразу до головного. Я скоро не матиму на що знімки вішати!
— А ми при чому? — не зрозумів Медвідь.
— Вашим хворим найбільше знімків робимо! А рамки кидаються будь-де. Це взагалі без меж! Учора йду з роботи — дай, думаю, гляну — може, гливи повиростали. А вона за черешнею із землі стирчить. Вже заіржавіла. Ні, ну все можна зрозуміти, але щоб рамки у посадках валялися!
Олег відчув, як щось здригнулося усередині. Але двері стукнули, і Завіташ зник так само несподівано, як і з'явився.
— Псих, — промовив Беженар. — Кому вони потрібні, його рамки?
— А що означає — «біля черешні»? — проковтнувши, запитав Олег.
— У посадці, отій довгій, куди хвіртка відкривається, метрів за двісті є дика черешня, одна-єдина. Стара, грубезна. До речі, смачна, солодка.
— Того й нещасна, що солодка, — пошкодував Беженар. — Ягоди як поспіють — хлопці лазять за ними, а на корі вже чого тільки не вирізали — і з трьох букв, і з п'яти...
Далі Олег не чув, про що вони говорили. Рамка «засіла» у голові. Мимоволі уява намалювала серед поодиноких дерев темний силует у каптурі. Під ним немає нічого...
— ...взагалі, він правий, — вів своєї Медвідь. — Отака наша безгосподарність. Радянський стереотип «не моє». Ще не навчилися цінувати те, що маємо. Правду шеф казав — скоро без трусів полишаємося. Може, й ніж наш ампутаційний десь там, біля неї валяється...
Цього ранку Олег з'явився у лікарні о сьомій. Виїзд було призначено на дев'яту. Потрібно було оббігти хворих та зробити перев'язки. На додаток дурна рамка і ще дурніша Медвідева фраза міцно засіли у голові. Писанина автоматично переносилася на завтра. В ординаторській нікого не було, але біля дверей вже походжав показного вигляду чоловік. Він привітався і провів лікаря поглядом. Проте не встиг Олег одягнути халата, як той постукав і встромив голову в проріз дверей.