— Пробачте, будь ласка, а завідуючий коли буде?
— Гадаю, о пів на дев'яту.
— Ого...— той розпачливо глянув на годинник. — Це пізно... А... я вибачаюсь, ви також хірург? Пробачте, я всіх у відділенні знаю, а з вами ще не знайомий...
— Я тут не так давно працюю, — відповів Олег. — А що ви хотіли?
— Можливо, ви мені допоможете? Я із районної адміністрації, зам по культурі, Васєчко, — чоловік простяг руку. — У мене в обласному центрі сьогодні важливий захід із участю всіх... — він красномовно показав головою. — Навіть міністр культури приїжджає! А я ще й із доповіддю. Як на зло, в мене нарив утворився після ін'єкції. Вже тиждень терплю, мучуся. Гадав — перебуду захід, тоді прийду різати. А сьогодні, як навмисне, — болить так, що можна з глузду з'їхати. Ніч не спав.
Обличчя зама по культурі висловлювало відчай.
Лікар провів пацієнта до перев'язочної, і Васєчко соромлячись скинув штани, а заразом і труси, показуючи болячку на сідниці.
— Післяін'єкційний абсцес, — констатував Олег. — Якщо розкрити, відразу легше стане.
— Може, встигнемо? — чиновник дивився благально. — Я не витримаю до кінця дня!
— Устигнути-то встигнемо, — невпевнено промовив Олег, — але як ви потім поїдете... Я не знаю навіть.
— А чому? — здивувався той. — Я й сюди якось доїхав, та й ви кажете — одразу легше буде.
— Справа в тому, що коли розріжемо, утвориться рана, — пояснив Олег. — Із неї днів зо два порядно тектиме. Та й розкривати краще під загальним знеболенням, а після наркозу поки оклигаєте — певний час пройде...
— Ну, я вас прошу! — продовжував благати Васєчко. — Я терпітиму під уколами. Зрозумійте: якщо я туди не потраплю, це буде ЧП! На рівні районної адміністрації! У нас район по культурі минулого року перше місце зайняв...
— Гаразд, — перебив Олег. — Щось вигадаємо. Тільки скоренько, бо я також до області збираюся. Виїзд на дев'яту.
Щойно Павло вийшов із машини та розчинив двері ФАПу, одразу побачив, що та ж сама жінка в хустці бігла до нього.
— Доктор, — захекано промовила вона, — з дідом зовсім погано.
— А що таке? — здивувався Павло.
— На ранок вже і... яйця попухли. І все це рипить, наче сніг!
— Гм-м...— обличчя Павла стало стурбованим, і навіть промайнула тінь переляку. — Ну, якщо вже яйця... — зосереджено промовив він. — Потрібно до району везти. Викликаємо «швидку», терміново.
— Дякую, лікарю! — сповзаючи зі столу, промимрив Васєчко.
Вигляд зама по культурі після перебутої процедури аж ніяк не можна було вважати геройським. Олег на цей час уже мив руки.
— Ви мене виручили, з мене причитається... А! Лікарю, а коли ця пов'язка змокне? Скільки часу витримає?
— Дуже швидко змокне, — запевнив Олег.
— І на штани перейде?
— Звичайно. Ви заїдьте до аптеки і купіть жіночих прокладок, — порадив Олег. — Таку прокладку просто зверху на пов'язку приліпіть пластиром. Її на півдня стовідсотково вистачить. А як почуєте, що вона стала важкою, відірвете й нову приліпите. Гарантія, що штани чистими залишаться. Ми у Харкові завжди так робили.
— Клас! — зрадів Васєчко. — Олег Вікторович, а може, й ви зі мною? Довезу вас до самої обласної лікарні.
— Ні, дякую, — відмовився Олег. — Нас везтимуть.
Беженар разом зі Щуром вийшли з реанімаційного відділення і попрямували до Павла, який застиг на сходах, відчуваючи себе явно не в своїй тарілці. Обоє лікарів виглядали вкрай невдо— воленими.
— Якого біса ти його два дні маринував? — накинувся на фельдшера Беженар, чітко вимовляючи кожне слово. — У нього трав— ма грудної клітки, підшкірна емфізема. Ти що, зовсім не доганяєш?
— Та я думав... — промимрив Павло, — вдарився, воно й спухло...
— А ти що, не бачив, що воно поширюється далі й далі? А ти Що, не чув, що воно рипить під пальцями? — не витримав Щур. — Уже на промежину перелізло! Я взагалі такого, чесно кажучи, не пам'ятаю.
— Коли я побачив, що вже й там спухло, — зрозумів, що біда... — виправдовувався Павло.
— Ну, зрозуміло, — підсумував Беженар. — Власні яйця врятували хворого. Якби не спухли, що дійсно трапляється вкрай рідко, фельдшер би бідолаху ще зо два дні маринував, а потім би вже й ховав...
— А так злякався, — додав Щур. — Ще б пак! Такий важливий орган спух! Отже, дійсно біда...
— Та що ж я міг... Він руками-ногами рухав... — белькотів Павло.