— Агов, — обізвався раптом Ілля, який вже давно мовчав. — Я бачу, ви себе почали накручувати. Улюблену тему лише зачепи. Якого біса? Держава наша плювала на нас і ще сто років плюватиме. Ви ж однаково зараз підете і далі робитимете все на совість. То чого розводити ці безглузді дискусії?
— Ні, ви на нього гляньте! — здивувався Беженар. — Ти ж сам почав!
— І взагалі, — несподівано згадав Тарас, — а чого ти не йдеш і не займаєш кабінет? Чого ти третій тиждень товчешся тут, в ординаторській? Ти ж тепер завідуючий.
— Не зрозумів… — здивовано вирячився на нього Ілля. — Ви що мене — відшиваєте? Я що, тут зайвий? З колективу виставляєте?
— Ніхто тебе не виставляє, — заспокоїв Олег. — Але він правий. Дійсно, чому ти кабінет зава не оприходуєш? Не солідно якось… Шеф повинен мати власний кабінет, а не товктися в ординаторській.
— Не знаю… — пробурмотів Медвідь. — Мені й так не зле.
— А чого ти, дійсно, Ілля Петрович? — взявся зі свого боку й Беженар. — Службою ж повинен хтось керувати. Тебе призначили, от і сідай.
— Між іншим, — додав Голоюх, — як на мене, шеф саме тебе хотів би бачити на цьому місці.
— Ти там знаєш, чого він хотів, — буркнув Ілля. — Ну, гаразд, не робіть проблеми. Іду — ще гнійних перевʼязок не робив… Ага, Олег Вікторович, то ти їдеш завтра на товариство хірургів замість мене?
Стукіт у двері був тихий та обережний, після чого в ординаторській зʼявився районний рентгенолог Завіташ. Якщо йому вдавалося зустрітися з Беженаром, а за родом діяльності обох це ставалося нерідко, розмова з медичної завжди перетворювалася на рибальську і затягувалася надовго. Цього ж разу Завіташ навіть не помітив травматолога, хоч і почав із порогу пильно оглядати все приміщення.
— Ваню, — гукнув його Беженар. — Іван Іванович! Що видивляєшся? Ти їздив у Верхній, чи ні?
— Хлопці, — невдоволено промовив той, — мій терпець урвався. Тепер ходитиму по відділах і де побачу нездані «рамки», — зразу до головного. Я скоро не матиму на що знімки вішати!
— А ми при чому? — не зрозумів Медвідь.
— Вашим хворим найбільше знімків робимо! А рамки кидаються будь-де. Це взагалі без меж! Учора йду з роботи — дай, думаю, гляну — може, сливи повиростали. А вона за черешнею із землі стирчить. Вже заіржавіла. Ні, ну все можна зрозуміти, але щоб рамки у посадках валялися!
Олег відчув, як щось здригнулося усередині. Але двері стукнули, і Завіташ зник так само несподівано, як і зʼявився.
— Псих, — промовив Беженар. — Кому вони потрібні, його рамки?
— А що означає — «біля черешні»? — проковтнувши, запитав Олег.
— У посадці, отій довгій, куди хвіртка відкривається, метрів за двісті є дика черешня, одна-єдина. Стара, грубезна. До речі, смачна, солодка.
— Того й нещасна, що солодка, — пошкодував Беженар. — Ягоди як поспіють — хлопці лазять за ними, а на корі вже чого тільки не вирізали — і з трьох букв, і з пʼяти…
Далі Олег не чув, про що вони говорили. Рамка «засіла» у голові. Мимоволі уява намалювала серед поодиноких дерев темний силует у каптурі. Під ним немає нічого…
— …взагалі, він правий, — вів своєї Медвідь. — Отака наша безгосподарність. Радянський стереотип «не моє». Ще не навчилися цінувати те, що маємо. Правду шеф казав — скоро без трусів полишаємося. Може, й ніж наш ампутаційний десь там, біля неї валяється…
Цього ранку Олег зʼявився у лікарні о сьомій. Виїзд було призначено на девʼяту. Потрібно було оббігти хворих та зробити перевʼязки. На додаток дурна рамка і ще дурніша Медвідева фраза міцно засіли у голові. Писанина автоматично переносилася на завтра. В ординаторській нікого не було, але біля дверей вже походжав показного вигляду чоловік. Він привітався і провів лікаря поглядом. Проте не встиг Олег одягнути халата, як той постукав і встромив голову в проріз дверей.
— Пробачте, будь ласка, а завідуючий коли буде?
— Гадаю, о пів на девʼяту.
— Ого… — той розпачливо глянув на годинник. — Це пізно… А… я вибачаюсь, ви також хірург? Пробачте, я всіх у відділенні знаю, а з вами ще не знайомий…
— Я тут не так давно працюю, — відповів Олег. — А що ви хотіли?
— Можливо, ви мені допоможете? Я із районної адміністрації, зам по культурі, Васєчко, — чоловік простяг руку. — У мене в обласному центрі сьогодні важливий захід із участю всіх… — він красномовно показав головою. — Навіть міністр культури приїжджає! А я ще й із доповіддю. Як на зло, в мене нарив утворився після інʼєкції. Вже тиждень терплю, мучуся. Гадав — перебуду захід, тоді прийду різати. А сьогодні, як навмисне, — болить так, що можна з глузду зʼїхати. Ніч не спав.