Чорний джип їхав по дорозі на Фертилівку, розбризкуючи калюжі. На пасажирському місці поруч із німцем сидів не хто інший, як Арсен Миколайович Бліщ, завгосп Тачанівської ЦРЛ, людина з двома бородавками. Ганс уже не муркав під ніс свої рідні мотиви, а терпляче щось утлумачував попутнику.
— Я єст найн бізнесмен. Я єст найн делайт бізнес! У фас в стране…
Мова його несподівано перервалася. Дровиняка, яку він переїхав двічі ще вчора, сьогодні продовжувала лежати на тому ж місці, тільки ще більш незручно, вигинаючись догори. Тепер не було можливості переїхати її навіть джипом.
— Майн готт… — Ганс похитав головою. — Ето ест цикавий люден! Ком, Арсен. Єслі ми не уперьом етот сухой дєрєф, он путет фальятса тут до Нофий год! Ком цу гер, Арсен! — командував він, беручи дровиняку за грубий кінець, щоб перекинути на узбіччя.
Цієї миті позаду затріщали кущі й пролунав крик, схожий на рев. Ламаючи гілки, з придорожніх хащ викотився зарослий мужик з вилами в руках. Обличчя було подерте, вбраний у обірвану одежину. Очі його скажено зиркали. Закричавши «Гітлер капут!», він кинувся на ворогів.
Обличчя Ганса видовжилося, щелепа відпала і німець, лишивши деревину, зробив кілька невпевнених кроків, а потім повним ходом дременув по дорозі, кумедно розкидаючи своїми «циркулями». Бліщ зорієнтувався набагато швидше і почав тікати першим, але, до свого нещастя, зашпортався за камінь, що надміру стирчав догори і, втрачаючи рівновагу, почав загрібати руками по шляху. У наступні секунди Ганс почув за спиною нелюдський крик:
— Свій я! Свій!!! — і відразу ж: — А-а-а!
— Ну, ось так… — розчаровано промовив Голоюх, — ти все шефа любив критикувати, а тим часом уже перебрав більшість його методів та звичок. Навіть узяв за правило мною постійно прийом затикати.
— Ну, Тарасе! — доводив Медвідь. — Ну, ти як дитина… А хто ж заткне? Он, Вікторович також ходить. Усім нам доводиться робити те, що не подобається. Та й із Савчуком… Ну хто ж винен, що він такий бідовий? Куди його подінеш?
— Гаразд, — сказав Голоюх, — але я подумаю, яку з тебе компенсацію здерти, раз ти вже зав.
— Лади, — Ілля здійняв обидві руки догори на знак згоди. — А тепер іди. Потіш Валентину, вона, напевно, ще не знає, що Савчук пропав.
Голоюх вийшов, нічого не відповівши.
Обласний палац культури вирував. У вестибулі ходили та стояли групами парадно вдягнені люди. Здоровезна зала вже була наполовину заповнена, і туди продовжували заходити. Васєчко ще раз оцінив себе перед дзеркалом, тоді, озираючись, непомітно помацав місце, яке зараз хвилювало його найбільше, і попрямував до зали. Але на шляху його зупинили троє цілком задоволених добродіїв.
— Ти ба! Роман Петрович власною персоною!
— Ось вони, наші флагмани!
Посміхаючись, вони по черзі тиснули йому руку. Це були зами з сусідніх районів.
— Ну, ходімо… Розповіси, як ти дійшов до такого життя.
— І район довів.
— Та я вже сідати хотів… — нерішуче запротестував Васєчко.
— Яке там — сідати? Ми чули — ти відразу на трибуну!
— Ой… — відмахнувся тачанівський зам. — Ти гадаєш, воно мені потрібно? Я вже не радий…
— Ну, гаразд уже, не тушуйся! Ходімо до буфету, ще сімнадцять хвилин є. Коли я тебе востаннє бачив?
Буквально схопивши під пахви, колеги потягли нещасного Васєчка до буфету, продовжуючи жартувати та сипати дотепами. З напрасованої лівої штанини тачанівського зама по культурі тихенько вислизнуло щось біло-червоне і залишилося лежати на підлозі посеред коридору. Елегантно вдягнені пані та панове боязко обходили цей дивний предмет, роблячи відповідні вирази облич.
«Рафик» тачанівської лікарні загальмував біля тротуару поруч із корпусами обласної лікарні. Ада Василівна, яка сиділа попереду поруч із водієм, повернулася до товариства.
— То що, шановні, як ми домовлятимемось? О котрій годині збір?
Компанія загомоніла.
— Прекрасно, — підбила підсумки Ада Василівна. — Отже, орієнтуємося на Олега Вікторовича, йому найдовше. Збираємося тут о пів на четверту. Чи в кого є ще які свої справи? Магазини і так далі…
— Взагалі-то я збиралася ще дещо встигнути, — невпевнено сказала Ольга. — Але до того часу повинна справитися. Якщо ні, то не чекайте. Повернуся автобусом.
— Отже, пів на четверту. Кого не буде за двадцять хвилин — повертатиметься самотужки.
Троє вийшли, а машина з начмедом рушила далі.
— Ну що, вперед? — доволі оптимістично промовив Маценко.
— Я ще до кіоску, — сказала Ольга.