— І що я з ним тут робитиму? — здивувався Тарас. — Треба було просто у відділення. Давайте, тягніть туди.
— Е, ні! — відрубав інший. — Це вже ви самі. Нам іншого тягти треба.
— То давайте хоч того одразу у відділення! Що ж ви до поліклініки неходячих носите?
— А другий взагалі не до вас, — уже віддихавшись, відповів сержант. — Той до психіатра. Він наче як із глузду з'їхав.
Міліція покинула кабінет.
— Іди, дзвони до хірургії, — сказав Голоюх медсестрі, намагаючись стягти штани з Бліща, щоб подивитися до рани, — нехай із ношами приходять...
— Помираю, Тарасе Васильовичу, — стогнав той. — Півметра би вище — все, кранти...
Ті ж самі двоє сержантів, але вже у супроводі капітана Панчишина вели тепер коридором другого поверху дальнобійника Мітю. Він був у тій самій подертій і вимащеній куфайці, яку добув невідомо де, та одному кросівку. Щетина вже перетворилася на бороду. Пристебнутий до одного з сержантів браслетами, Мітя йшов мовчки, розхриставшись та виставивши груди.
Панчишин постукав та відчинив двері з табличкою «Психіатр».
— Будь ласка, — запросив доктор Кульчицький, який на той час, вільний від хворих, перебував думками на третьому поверсі.
Мітю завели до кабінету.
— О Господи... — лікар мимоволі піднявся з-за столу. — Де ви його взяли?
— Ось, — похмуро промовив капітан, — приймайте. Партизана зловили. Як у тому анекдоті — сорок років по війні, а він досі поїзди у повітря висаджує...
— А якщо серйозно? — запитав Кульчицький.
— Куди вже серйозніше? — Панчишин зняв кашкет та витер лоба. — Влаштував засідку на нашого німця. Поклав деревину впоперек дороги і попер із вилами...
— А ще «Хайль Гітлер» кричав, — додав сержант. — Тьху! Тобто « Гітлер капут ».
— Як вас звати? — запитав лікар затриманого.
— Нічого не скажу, — відрізав той. — Нікого не видам. Можете розстрілювати.
— Та ніхто не збирається вас розстрілювати, заспокойтеся, — сказав Кульчицький. — Ви розкажіть, що з вами сталося?
Цієї миті двері до кабінету знову розкрилися і туди увірвався мужик, вбраний у стару затерту шкірянку, в супроводі ще одного міліціонера.
— Мітя! — закричав він, кидаючись із порога до затриманого, й обіймаючи його. — Мітя! Це ж мій напарник! Ми ж із ним пів— Есенде проїхали!
Дописавши папери, Кульчицький віддав їх капітану.
— Ось, — сказав він, — з оцим направленням просто до приймального.
— Отже, психушка... — уточнив Панчишин. — А ви впевнені, що він дійсно здвинутий? Може, придурюється, а мотиви інші...
— Ніякий він не «здвинутий», — заперечив Кульчицький.— Але в даний час у нестямі — це сто відсотків. Реактивний психоз. Стан, який потребує термінового лікування. Тільки дивіться — нехай обидва ваших з ним їдуть, бо він буйний.
Медвідь із Голоюхом вийшли з перев'язочної, скидаючи на ходу маски.
— Ну, ти даєш, звичайно... — промовив Ілля, штовхаючи колегу в бік. — Прогресуєш! Починав із виделки у дупі, а тепер уже цілі вила!
— Не смішно, — скривився Тарас. — Зовсім не смішно. Що з ним тепер робити?
— А що? — розмірковував уголос Ілля. — Рани ми задренували, антибіотики призначили. Он, напарник того «партизана» вже й до аптеки побіг — казав, що куплятиме всі ліки, які належить. Так що нехай лежить. Головному треба повідомити — завгосп не менше, як на два тижні вибув...
У коридорі хірургії з'явилася завгінекологією Оксана Євстахіївна, і лікарі відразу ж повернулися до неї.
— Слухаємо вас, Оксано Євстахіївно, — почав Медвідь.
— Чим зобов'язані такою честю? — підхопив Тарас.
Але Оксана Євстахіївна, завжди весела та дещо грубувата, зараз ніяк не реагувала на їхні жарти.
— Хлопчики, — сказала вона, — у нас нещастя. Знаєте нашу медсестру Люду? Ну, давно вже в нас працює, на посту в пологовому.
— Ага, чорненька така, Люда... — уточнив Тарас.
— Так. В неї учора в Греції чоловік загинув. Ну, знаєте, як усі зараз, на заробітках. Нещасний випадок на будівництві.
— Ні хріна собі... — пробурмотів Ілля.
— Вчора звідти телефонували. Потрібно якось перевозити. Уявляєте, скільки це коштує? Ось, скидаємося, хто скільки може. Візьмете участь вашим відділенням?
— Звичайно, — сказав Ілля. — Зараз дам старшій команду — нехай починає збирати.
— Дякую, — промовила зав.
— І діти є? — запитав Тарас.
— Аякже, двоє. Старша збиралася до інституту поступати. От і поїхав на навчання доньці заробити. Заробив...
— Ось так... — промовив Ілля. — Мій старший за три роки також поступати схоче. А за п'ять — молодший. Куди мені їхати?