— Так, так! Могоричова! — підтвердила друга жінка.
— А в чому ж справа? — не витримав Голоюх.
— Ну, кажи, — підштовхнула Світлана Сергіївна родичку.
Зібравшись із духом, жінка видала поістині безпрецедентну фразу:
— Треба полікувати італійський геморой по телефону.
— Що?! — Голоюх вирячився на жінку, а потім і на лікарку. — А… ви спочатку поясніть, що це за різновид такий. Мені невідомий.
— Ой… — скривилася Світлана Сергіївна, невдоволено глянувши на родичку. — Ти як скажеш… Це вона нічого не вміє пояснити. Слухай мене. Її рідна сестра поїхала до Італії, ну, на заробітки. А там її геморой зовсім замордував. Він і раніше регулярно загострювався, а тут зовсім сказився. Каже — біда. Хоч усе кидай і їдь назад. А вона ще й грошей на дорогу не відробила повністю. Та й потім — хто її там чекатиме? Пропаде робота! Катастрофа, одним словом…
— А там що, лікарні немає? — здивувався Голоюх.
— Та є, — знову підключилася до розмови родичка, — але курс лікування у перерахунку на долари — кілька тисяч. А операція — взагалі фантастика, до двадцяти тисяч доходить.
— Двадцять тисяч зелених! — присвиснув Тарас. — За один геморой! Добре ж їм там живеться… Я б за дві тисячі всі італійські геморої згоден був прооперувати… Чекайте, а… Не зрозумів, як ви хочете, щоб я її лікував?
— По телефону! — в один голос заявили обидві.
— Добрий день, — здивувався Тарас. — Я вам що, Кашпіровський? Може, її ще й прооперувати по телефону?
— Тарасе! — обсмикнула його Ланько. — Давай по-серйозному. Там наша співвітчизниця на чужині кінчається, а ти тут гострословиш! Давай серйозно!
— Та як — серйозно? — обурився той. — Ти уявляєш, як можна геморой по телефону лікувати? Там буває купа різних ускладнень. Звідки я знаю, яке з них виною тому, що в неї зараз болить? Це ж подивитися треба. Лікування ж не однакове!
— Так ти з нею побалакаєш, вона тобі розповість. Давай!
Лікарка кивнула родичці. Та витягла з сумки мобільний телефон.
— Ну, пані, ви даєте… — промовив Голоюх.
— Ось, лікарю, ми вам залишаємо… — сказала родичка. — Вона вам по обіді зателефонує. Ви вже постарайтеся…
— А телефон потім кому віддати?
— Це вам. Вона казала — в особисте користування. Так вона матиме змогу тільки що — відразу з вами проконсультуватися.
Обидві піднялися й пішли до дверей.
— Але я нічого не гарантую! — заволав услід їм Тарас. — Ви уявляєте, як це — геморой заочно лікувати…
— Усе буде гаразд, — чарівно посміхнулася родичка. — Я знаю, ви дуже хороший лікар. А якщо буде потрібно… — вона повернулася до столу та змовницьки нахилилася до хірурга, — сестра казала, що зніме його на відеокасету і надішле вам!
— Кого — його? — не зрозумів Голоюх.
— Геморой! — здивовано вигукнула вона.
Вони вийшли з кабінету, насилу розминаючись у дверях із Валентиною.
— І що, також можна буде собі на памʼять залишити? — сам до себе промовив Тарас.
— Що?! — не зрозуміла Валентина.
— Італійський геморой, — відповів він.
— А що, хіба такий буває? — здивувалася вона.
— Виявляється — так. Клич, нехай заходять.
Але гамір загального невдоволення, що здійнявся у коридорі, свідчив про те, що ще хтось намагається пробитися до кабінету поза чергою. Двері розчинилися, і двоє представників міліції затягли попід руки завгоспа, який згинався удвоє та жалібно стогнав. Одною ногою він ще якось намагався переступати по підлозі, друга ж просто волочилася за ним.
— О, Господи… — Валентина лише сплеснула руками.
— Що сталося? — запитав Голоюх, підводячись і допомагаючи їм.
Міліціонери поклали Бліща животом донизу на тапчан, і один із них, зовсім захеканий, пояснив:
— Ось, доктор, забирайте вашого завгоспа. Вила йому в задницю засадили.
— І що я з ним тут робитиму? — здивувався Тарас. — Треба було просто у відділення. Давайте, тягніть туди.
— Е, ні! — відрубав інший. — Це вже ви самі. Нам іншого тягти треба.
— То давайте хоч того одразу у відділення! Що ж ви до поліклініки неходячих носите?
— А другий взагалі не до вас, — уже віддихавшись, відповів сержант. — Той до психіатра. Він наче як із глузду зʼїхав.
Міліція покинула кабінет.
— Іди, дзвони до хірургії, — сказав Голоюх медсестрі, намагаючись стягти штани з Бліща, щоб подивитися до рани, — нехай із ношами приходять…
— Помираю, Тарасе Васильовичу, — стогнав той. — Півметра би вище — все, кранти…
Ті ж самі двоє сержантів, але вже у супроводі капітана Панчишина вели тепер коридором другого поверху дальнобійника Мітю. Він був у тій самій подертій і вимащеній куфайці, яку добув невідомо де, та одному кросівку. Щетина вже перетворилася на бороду. Пристебнутий до одного з сержантів браслетами, Мітя йшов мовчки, розхриставшись та виставивши груди.