— Мені легше, — сказав Тарас. — Аналогічні проблеми за вісім років чекають. Може, щось зміниться...
— Хрін там зміниться, — злісно відповів Ілля. — На половину сьомої почне показувати. Піду скажу Любі — нехай збирає.
Двері зали розчинилися, і вишукане товариство почало виливатися до вестибюля. Відразу ж зчинився гамір, біля буфетів з'явилися черги. Троє знайомих і далі продовжували щось тлумачити тачанівському заму по культурі, який відчував себе явно не у своїй тарілці.
— Та ну його — буфет, — говорив один із компанії, — ідемо просто прогуляємося десять хвилин. Однаково, він зараз, крім мінводи, нічого не питиме. А дарма, між іншим.
— Дарма, дарма... — підтримали двоє.
— Та не хвилюйся ти так, виступиш. Ти завжди краще за всіх умів тріпатися.
Продовжуючи тримати за руки Васєчка, який наче набрав до рота води, чиновники просувалися неквапно коридором, роблячи вже друге коло. Та раптом їхню увагу привернуло щось біло-червоне, що лежало майже посередині зали. Товариство підозріло обходило це місце, перешіптуючись та кидаючи туди косі погляди. Ті ж, кому довелося бачити це неподобство вже удруге, викочували очі й щось обурено бубоніли. Васєчко миттєво зблід і видер руку в колеги.
— Оба-на, — промовив один із його знайомих, — на такому поважному зборищі, ще й посередині...
А тачанівський зав уже біг повним ходом у напрямку туалету.
Олег швидко йшов до виходу з території обласної лікарні. До призначеного часу залишалося ще близько сорока хвилин, але він поспішав.
— Олег Вікторович! — почулося позаду.
Він обернувся. Ольга вже підводилася з лавки у лікарняному парку, де сиділа, чекаючи на нього. Брючний костюм відверто личив їй. Щоправда, цей уже був інший, не той, у якому йому доводилося двічі бачити її в лікарні, але пошитий за тим самим фасоном. Обличчя Олега висловило здивування, він навіть мимоволі глянув на годинник.
— Не хвилюйтеся, — сказала Ольга, — з вашим годинником усе гаразд. Просто в мене дещо не склалося. Ось сиджу тепер тут і на вас чекаю. У них в кадрах комп'ютер поламався. Чекала, поки відремонтують. Не відремонтували. Довелося все від руки переписувати. А як впоралася, дивлюся — вже пізно кудись їхати, не встигну до вас.
— Ну, так... — здивувався Олег. — У чому проблема? їдемо, робимо вашу справу, а потім, якщо залишиться час, розважатимемося, а як ні — то іншим разом.
Вона посміхнулася:
— Але ви ще не знаєте, у чому полягає моя справа.
— Яке це має значення? — він знизав плечима. — Невже щось таке, де із мене зовсім ніякої користі?
Ольга засміялася.
— Просто я мала до своєї сестри заїхати. Вона у мене тут живе. Тим паче, учора я їй телефонувала і обіцяла, що буду.
— Ну, то їдьте, — запропонував Олег. — Встигнете. Потім я вас зустріну й поїдемо на вокзал. Може, навіть із півгодини часу на якийсь бар або кафе залишиться.
— А ви як? — запротестувала Ольга. — І взагалі — ви ж допомагати збиралися щойно! Вам же було без різниці!
— Ну, це зовсім інше, — завагався він. — Це навіть незручно — припретеся з якимось...
— Ну, це вже ви, Олег Вікторович, на компліменти напрошуєтеся. Зовсім не з якимось, і ви це самі розумієте. Тим паче, ми з сестрою великі подруги, зовсім свої люди. Так що все зручно. Замість якогось генделика поп'ємо кави у домашній обстановці. До того ж, моя сестра розумна й гарна жінка. І незаміжня, між іншим...
— От це вже мені якось без різниці... — посмішка його вийшла при цьому цілком щирою.
— Ви так упевнені? — Ольга жартома насупилася.
— На всі сто, — відповів Олег. — Гаразд, якщо ви запрошуєте, то їдемо. Але по дорозі купимо коробку цукерок і одну гвоздику.
— Чому саме гвоздику?
— Ну, не знаю... — несподівано розгубився Олег. — Напевно, тому, що подарувати гвоздику — це так... індиферентно виглядає. Троянду, припустимо — це вже щось означає. А гвоздика — так, жест пристойності.
— Справді? — здивувалася Ольга.
— Сподіваюся, ви не образилися?
— Ні, звичайно, — вона знизала плечима. — Це ж не мені... Ходімо.
Тачанівський зам по культурі незграбно влаштувався за трибуною. Незважаючи на те, що привід для його появи перед товариством працівників культури області був більш ніж почесний, вигляд Васєчка віддавав якоюсь зацькованістю, наче його викликали сюди не хизуватися, а ковтати пілюлю. Проговоривши механічно більшу частину запланованого, бідака вже відчував перспективу скоро зникнути звідси.
— ...і на завершення я хотів би згадати, — тріскотів він, ковтаючи слова, і явно намагався стояти трохи боком та зігнувшись, — що не було б у районі ніяких зрушень у галузі культури без належної уваги до нас із боку районної адміністрації та її голови Михайла Петровича Бурчуна. Загалом, дякую всім...