І, запхавши руку до кишені якось неприродно глибоко, наче намагаючись щось зловити мало не на рівні колін, він скривлено покульгав зі сцени під аплодисменти залу та президії. Сам міністр культури у президії повернувся до нього упівоберта, аплодуючи разом з усіма. Але задоволений вираз несподівано зник із обличчя високого гостя, звільняючи місце для цілком природного здивування, коли чергова прокладка, сяючи відвертими та недоречними кольорами, вилізла з тієї ж лівої штанини Васєчка, залишаючись на сцені для загального огляду.
Вони неквапно йшли широкою вулицею. Рух транспорту заспокоювався, засвітилися перші ліхтарі. Людей на тротуарах поменшало.
— Давайте повільніше, — попросила Ольга. — Я чогось дуже змучилася за день.
— Чіпляйтеся за мене, — запропонував Олег, підставляючи їй зігнуту в лікті руку.
— Дякую, — промовила вона. — Тільки зважте — тут нас можуть побачити.
— Що ви маєте на увазі? — не зрозумів Олег.
— Цією вулицею їдуть усі, хто у нашому напрямку. А ось там, — вона показала рукою, — зупиняються автобуси, щоб добрати пасажирів. Тож є теоретична можливість зустріти когось із Тачанова.
Олег лише посміхнувся:
— Знаєте, я ще не настільки пройнявся вашим провінційним етикетом, щоб перейматися таким. До того ж, гадаю, якби хтось побачив, то лише б позаздрив мені.
— Дякую за комплімент.
У голосі Ольги не було особливого натхнення, тому Олег запитав:
— А вас це, напевно, хвилює?
— Та загалом ні, — відповіла вона. — У крайньому разі, не настільки, щоб відмовитися від пропозиції. Бачите — ледве повзу...
— До того ж, я не збираюся розгулювати завтра по Тачанову ось так ще із кимось.
— Дякую, — Ольга посміхнулася. — А ви не образилися, що ми так нікуди й не пішли?
— Звичайно, ні, — завірив Олег. — Ми чудово провели час. До того ж, вийшло так, що пригостили знову ви мене, отже, в мене й надалі залишається привід для запрошення у відповідь.
Червона «Лада», що їхала у тому ж напрямку, несподівано загальмувала і почала здавати назад.
— Ось бачите? — сказала Ольга. — Нас уже впізнали. Цікаво, кого це хочуть підвезти — вас, чи мене?
— Гадаю, швидше, вас, — висловив припущення Олег.
Із машини, що зупинилася біля бровки, з великими зусиллями виліз нещасний Васєчко. Він мало не плакав і, тримаючись рукою за місце нижче спини, кинувся до них.
— Олег Вікторович! Якби ви знали про мої пригоди! Скільки я пережив!
— Але ж я попереджав вас! — виправдовувався лікар. — Я ж казав, що це авантюра, що після такого належить у лікарні лежати, а ви — «мушу, мушу»...
— Та я нічого, — продовжував мимрити той, — я розумію, сам винен... А ви — може, додому?
— Так. Берете із собою?
— Беру?! — здивувався зам по культурі. — Не те слово! Олег Вікторович, вибачте, звичайно, а ви машиною не керуєте?
— Ну, припустимо, — відповів Олег, — але прав із собою не маю.
— Та Господь із ними! Я ледве живий після всього, сидіти взагалі не можу, а тепер ще й сплю за кермом.
— А ви що, може, які ліки приймали? — поцікавився хірург.
— Випив дві пігулки анальгіну й дві дімедролу.
— Ну, ви даєте! — Олег схопився за голову. — Це ж за кермом заснути можна! Хто вас так напоумив?
— Ніхто... — простогнав той.
— Гаразд, — погодився Олег. — Лягайте назад і спіть. Але якщо зупинять — штраф за ваш рахунок.
— Добре, добре... — бурмотів Васєчко, лізучи на заднє сидіння. — У мене брат начальником нашого ДАЇ тачанівського... Ви не знали? Викрутимося...
Машина взяла з місця.
Олег їхав неквапно. Сутеніло, і назустріч траплялися машини з увімкнутими фарами. Позаду голосно хропів Васєчко. Ольга сиділа упівоберта до Олега, склавши руки на сумочці, що лежала в неї на колінах.
— Ось так я і з'явилася у відділі кадрів, — розповідала вона. — У крайньому разі, робота спокійніша за попереднью. Зарплатня, звичайно, не надто велика, але... Окремий кабінет, ніхто в тебе на голові не сидить. А в мене якраз такий час був, що хотілося подалі від усіх сховатися.
— Розумію, — погодився Олег. — А... Хоча, нетактовно про таке питати...
— Що, ви хотіли запитати, що мене смикнуло вийти за нього заміж?
— Так, я справді цього не розумію, — погодився він.
— Як вам сказати... Була молодою, не надто розумною, а найголовніше... — жінка зробила паузу, вагаючись, чи варто це говорити. — Боялася, що мене так ніхто й не візьме. А тут шанс випав.