На екрані відика кілька стрижених негритосів дебільного вигляду звивалися і гугнявили щось своє. У навушниках гудів жорстокий реп. Тож «відкинутий» синок поважного зама по культурі не міг чути пронизливих криків, що лунали зі спальні.
— Ох ти ж, старий кобель! — волала Олена Степанівна. — З міністром у тебе зустріч, так? З міністром? Сину шістнадцять років! Хворий ти, так? Хворий? Зараз я тебе вилікую! Я тобі зараз це знаєш куди запхаю?
Поміж цими фразами чулися глухі стусани та схлипи Васєчка, який, впавши від несподіванки в нестяму, лише затулявся руками, навіть не намагаючись якось врятувати свою вражену гідність.
Вийшовши від головного лікаря, Ольга побачила зі спини Олегову постать, що рухалася до виходу з поверху. Пропустивши когось, він зник на сходах. Задумливо зробивши кілька кроків, вона розчинила двері власного кабінету. На столі у невеличкій скромній вазі для квітів, яка була порожньою вже кілька днів, з'явилася розкішна темно-червона троянда.
Розділ VI
У найгірших передчуттях Павло похмуро переступив поріг кабінету головного, пробурмотівши якесь вітання. Обличчя хлопця міцно посів кам'яний вираз зі страдницьким відтінком. Лабо говорив по телефону, тож лише вказав підлеглому на стільчик із протилежного боку столу. Фельдшер мовчки всівся.
Головний поклав трубку, мовчки витяг зі столу аркуш паперу і підсунув Павлові.
— Ручку, я сподіваюся, маєш?
— А... що писати? — не зрозумів той.
— Ти що, сьогодні народився? — здивувався головний. — Не знаєш, що пишуть у подібних випадках? Хворого з грудною травмою вдома три доби маринував! Сам лікував, бачте... Тобі мало цього? А на весіллі що влаштував? Ти гадаєш — це невинні забавки?
— На якому весіллі? — Павло спробував удати здивованого.
— На мальованому! — головний розізлився не на жарт. — Ти розумієш, яких збитків люди зазнали? Наші ж працівники, між іншим...
— Та про що ви говорите? — продовжував придурюватися Павло.
— Усе, — відрубав головний, — я тебе вчити розуму не збираюся. Мені такий працівник не потрібен. Пишуть у таких випадках заяву про звільнення. За власним бажанням.
Навіть найгірші передчуття Павла такого не передбачали.
— Не маєте права, Геннадію Андрійовичу, — тихо, але твердо пробурмотів фельдшер крізь зуби, опустивши очі. — За чутки виганяти з роботи...
— Маю, Павлушо, — майже лагідно промовив Лабо. — Це я ще й тобі послугу роблю, що по-доброму дозволяю піти. А хочеш офіційно — добре, завтра на твоєму ФАПі буде комплексна перевірка. Сам приїду. Покажеш, чого ти досяг за випробувальний період. І тоді... — він підвищив голос, — тоді я тебе вижену за всіма правилами. Але з такою характеристикою, що тебе потім навіть до Португалії на будівництво не візьмуть. Зрозумів?
Зітхнувши, Павло поліз по кишенях. Головний зневажливо кинув йому ручку по столі, й звільнений почав писати.
Бліщ лежав на лікарняній койці животом донизу, підперши руками підборіддя. Біля нього на стільчику сидів той самий дальнобійник — напарник Міті.
— Розумієш, — пояснював шофер, — машина належить компанії. Ми не можемо взяти отак та їхати, куди захочемо. А компанія займається перевезеннями лише по Україні та СНД. Так що це неможливо. Навіть якщо зафрахтувати спеціально машину для такого рейсу, то це треба митницю переходити. Це мусимо чимось завантажити фуру! А чим її завантажиш? Є такі шофери, що регулярно туди швендяють. В них і з митниками все налагоджено, а ми...
Завгосп лише похмуро мовчав.
— Ну, давай так домовимося, — наполягав шофер. — Травма в тебе із розряду легких...
— Легких! — скривився той. — На іншому всі травми легкі! Гній уже тиждень тече...
— Та годі вже тобі! — умовляв дальнобійник. — Однаково ж нічого не буде. Он у дурдомі вважають, що Мітька не в собі був, неосудний тобто. Так і напишуть. Ну чого дарма людей турбувати, по інстанціях ходити?
До палати заскочила дівчина у джинсовому костюмі з накинутим поверх халатом. Непривітно глянувши на відвідувача, вона підійшла до койки Бліща. Шофер відразу почав збиратися:
— Ну, все... Бажаю видужувати... — і боком-боком забрався з палати.
— Ну, що там? — запитала завгоспа красуня з вишневим манікюром і так само нафарбованими губами.
— Та кажуть — ще ні, — не приховуючи розчарування, відповів він. — Дві рани ще гниють, а вже нічого собі було...
Зітхнувши, дівчина витягла з пакета їжу.