— Що там, удома? — спитав завгосп.
— Нічого.
— Курей нагодувала?
— Мені твої кури вже ось де сидять, — відрізала дочка. — Приходь і сам годуй.
— Петрівна заходить?
— Заходить...
— Банки забереш?
— Не хочу з ними зараз тягатися. Завтра.
— Слухай, доню... Та не смикайся ти! Послухай, кажу тобі... Сідай і послухай. Я тут ось ще що вигадав...
Палата була порожньою. Троє інших хворих, очевидно, були на процедурах або просто гуляли. Тож Бліщ перевернувся на бік і змовницьки зашепотів до дівчини.
— Ти ще не йдеш? — запитав Медвідь, заглядаючи до ординаторської.
— Ще лишаюся, — відповів Олег, випроставшись над писаниною та розминаючи плечі.
— Тоді я піду. Мені сьогодні вагонку обіцяли віддати.
— Яку ще вагонку? — не зрозумів Олег.
— На стіни, матеріал такий оздоблювальний із деревини, — пояснив Ілля. — Вже два тижні дома ремонт роблю. Посидь хоч до п'ятої, гаразд?
— Добре. А що за ремонт, до речі, в нас на тому кінці коридору розпочали? Там, біля каптьорки, де дівчата халати прасують?
— Не буде там каптьорки, — пояснив Ілля. — Халати нехай в іншому місці прасують.
— А там що буде?
— Кабінет завідуючого.
— Що?!— здивувався Олег. — В цьому «апендициті»? Біля пожежного виходу?
— Нормально... — знизав плечима Медвідь. — Тихо, спокійно...
— Ну, ти даєш... — здивовано вимовив Олег. — Але, як то кажуть, сам собі хазяїн.
— Цигарку ще дай, — нагадав Ілля.
Олег підвівся, щоб відчинити шафу, де висіла куртка. У кишені поруч із пачкою цигарок розривався мобільник.
— От порядки! — обурився Ілля. — Завідуючому останній телефон за несплату відключають, а ординатори з мобілками ходять — що один, що другий...
Продовжуючи буркотіти, він зник за дверима. А Олег, залишившись сам-один, натиснув кнопку відповіді.
— Надовго ти зник, — замість вітання промовив Якимець — дуже невдоволено.
— Володю... — Олег важко тільки зітхнув.
— Знаю, знаю... — продовжував той. — У вас тут таке...
— Так, уяви собі! — зірвався Олег. — Саме таке! Ми тут уже тиждень боремося за життя твого завгоспа з бородавками.
У Якимця на якийсь час наче відняло мову:
— Так... Не зрозумів... А що з ним?!
— Що-що... Напали на нього, мало не вбили, — Олег із задоволенням спостерігав за ефектом. Якимець моментально присмирнів.
— Хто напав?
— Псих один, із вилами.
— Який ще псих?
— Водій-дальнобійник..
— Дальнобійник?! А чому ти не дзвониш і не розповідаєш? Чому? Звідки дальнобійник у вашому Тачанові?
— Не знаю, — сказав Олег. — їхав, їхав і з'їхав із глузду якраз у Тачанові. Дах поїхав, розумієш? Напав на твого завгоспа з вилами та зробив у ньому одночасно чотири дірки, коли той із німцем їхав.
— Чекай-чекай... З яким німцем?!
— Ну, є в нас тут такий.
— Розповідай. Чому я все повинен із тебе витягати? Звідки німець взявся?! А яке відношення він до завгоспа має? Чому вони разом їхали?
— Звідки я знаю? — здивувався Олег. — Може, Бліщ до нього якийсь інтерес має... До німця багато хто має інтерес. Не знаю...
Зітхнувши, Олег методично повідав своєму неофіційному босу все, що знав про старого Ганса.
— Це може бути важливо, — сказав Якимець, дослухавши. — Потім поясню, чому. А ще я просив тебе розкопати, звідки завгосп у Тачанові взявся. Ти дізнався?
— Так.
— І не дзвониш!
— Не кричи, — знову попросив Олег. — Приїхав він із Рівненської області, де працював також завгоспом у колонії, тобто у тюрязі.
— Оба-на... А перед цим?
— Бліщ там більше п'ятнадцяти років був.
— А де саме?
— У Барановичах. Так у документах написано.
— Олежко, а що з ним зараз? Він важкий? Виживе?
— Якщо не верещатимеш на мене, то, гадаю, виживе.
— Точно?
— Точно, не хвилюйся.
— А німець цей його не відвідував?
— Не знаю, — зітхнувши, відповів Олег, — я не бачив.
— Олег, — почав за рибу гроші Якимець, — я тебе дуже прошу, витягни його! Тільки щоб не вмер! Може, він — ключ до моїх проблем!
Той лише знову безсило звів очі до стелі. Спершись на руку, Олег терпляче слухав ниття, думаючи, варто казати про знайдену в посадці рамку від рентгензнімка, чи ні. Якщо вона не має відношення до Якимцевих проблем, то лише додасть Володі зайвого головного болю. Після таких снів та ще й почути про неї! А якщо має? Несподівано згадалася фраза, яку промовив Медвідь тоді ж, звісно, маючи на увазі лише існуючий безлад — більше нічого. А якщо ні? Чого ж тоді все ворухнулося усередині? Що, як ампутаційний ніж дійсно був у посадці поруч із рамкою? Що, як він і досі там?