Нехай це тим часом не дійде до Якимця. Принаймні буде чим задовольнити його апетит наступного разу, коли нових результатів може не виявитися. Склавши недописані папери, Олег почав збиратися.
Вишнева новенька «дев'ятка», зовсім як у пісні, вирулювала по ямах до виїзду з території лікарні. За кермом сидів остаточно вбитий горем Павло. Зустріч із головним довершила його моральне знищення, принаймні так вважав він сам. Тому з однаковою силою стискав зуби та руль авто. Обабіч прямувала до лікарняних воріт дівчина у джинсовому костюмі. Власниця привабливої фігури обернулася, почувши за спиною звук мотора, і невпевнено махнула рукою. «Дев'ятка» зупинилася.
— Ви, може, у бік елеватора їдете? — запитала вона, нахилившись до вікна.
— Їду, — відповів Павло, — сідайте.
— Дякую, — промовила дівчина, влаштовуючись на сидінні поруч із хлопцем. — Пощастило. Далеко йти. Знала б — усе із собою забрала...
— Що — все? — не зрозумів Павло.
— У мене батько лежить у хірургії, — пояснила випадкова знайома, — а мені ліньки було брати сьогодні всі тарілки та банки, що назбиралися.
Проїхавши ще кілька десятків метрів, машина несподівано зробила розворот і повернулася на лікарняну територію.
— Куди ми їдемо? — здивувалася красуня.
— По ваші банки, — доволі похмуро відповів Павло.
— Ой, що ви... — знітилася вона. — Незручно якось...
— Пусте, — відповів Павло, — незручно на собі тягти. А я не поспішаю. Навіть допоможу вам знести з третього поверху.
— Правда? — здивувалася дівчина. — А сьогодні що, день Тачанівського джентльмена?
— Можу і внизу зачекати, — просто відповів він на шпильку, — якщо вам неприємно.
— Ну що ви, навпаки.
Павло мимоволі посміхнувся.
— А як вас звати? — запитав він.
— Марина. А вас?
— Павло.
— Ви, напевно, тут працюєте, — припустила вона. — Я колись, здається, вас бачила. У кабінеті, де кардіограми знімають. Ви там працюєте?
— Уже ні, — хлопець пропустив її вперед.
Марина увійшла до палати, а Павло сперся на підвіконня у коридорі. Маша, чергова хірургії, вийшовши з маніпуляційної, здивовано подивилася на колишнього фельдшера:
— О... А ти тут що робиш?
— До вас переходжу, — не зморгнувши, відповів Павло. — Замість тебе. Передавай справи!
— Еге, розбіглася... — скривилася медсестра. — А де твій халат, до речі? Тут хірургія, а не сільський ФА11.
— Завідуючий пішов по халат, — недбало промовив Павло. — Зараз принесе.
Тим часом із палати вийшла Марина, несучи в руці великий пакет.
— Ну, щасливо... Не сумуй, Машка-растєряшка... — Павло весело посміхнувся черговій і, підійшовши до Марини, забрав у дівчини пакунок. Вони рушили коридором до виходу, невимушено перемовляючись. Медсестра здивовано дивилася їм услід. А Павло мав упевненість, що тепер у реанімації обов'язково пліткуватимуть, що він був тут із доволі привабливою панночкою. Він вдоволено посміхнувся, пропускаючи супутницю у дверях. Вона дійсно була нічого.
А за кілька годин вишнева «дев'ятка» в'їхала у Тачанів і попрямувала горбатими вулицями його околиць. Марина сиділа спереду, поруч із Павлом, та задоволено посміхалася.
— Ось так, — промовила вона. — Сьогоднішній день починався так паскудно, що я аж ніяк не розраховувала на щось настільки... приємне. А тут ні з того ні з сього апельсини, морозиво... Ще й прогулянка на такій крутій машині зі справжнім джентльменом із Дортмунда.
— Я вже й забув, який він, Дортмунд, — посміхнувся Павло. — Машина також по теперішніх часах не надто крута. А ось щодо джентльмена — тут я згоден.
Вони засміялися обоє. Скло було опущене, й крізь відчинені вікна авто виливалися назовні приємні звуки увімкненої магнітоли.
— То я можу сподіватися, що ти мене все-таки привезеш додому з цими нещасними банками? — уточнила Марина.
— Які можуть бути сумніви? — здивувався Павло. — Таку вишукану даму навіть на край світу можна довезти.
— Ну, край світу — це зайве, — відповіла вона. — А ось на колишню Островського я б не відмовилася.
Павло несподівано загальмував. Судячи з вигляду, він уже перебував у прекрасному настрої.
— На колишню Островського — це ще ліпше, ніж на край світу! — вигукнув хлопець. Тільки ідемо низом, а не горою.
— Там ями та калюжі! — скрикнула Марина. — Всю машину обляпаєш!
— Нічого. — відповів Павло, все-таки повертаючи наліво. — Помию.
Ями виявилися дійсно жахливими, заповненими водою та багнюкою завдяки кільком дням дощу. Після чергового повороту з'явилася невеличка суха ділянка вулиці, а далі простягалася страшенно брудна калюжа шириною від паркана до паркана. Пройти біля неї можна було лише по кинутих цеглинах, притискаючись до огорожі чиєїсь садиби. Якраз там і пробиралися на сухє, тримаючись за металеву сітку, двоє людей — хлопець та дівчина.