— Ви, може, у бік елеватора їдете? — запитала вона, нахилившись до вікна.
— Їду, — відповів Павло, — сідайте.
— Дякую, — промовила дівчина, влаштовуючись на сидінні поруч із хлопцем. — Пощастило. Далеко йти. Знала б — усе із собою забрала…
— Що — все? — не зрозумів Павло.
— У мене батько лежить у хірургії, — пояснила випадкова знайома, — а мені ліньки було брати сьогодні всі тарілки та банки, що назбиралися.
Проїхавши ще кілька десятків метрів, машина несподівано зробила розворот і повернулася на лікарняну територію.
— Куди ми їдемо? — здивувалася красуня.
— По ваші банки, — доволі похмуро відповів Павло.
— Ой, що ви… — знітилася вона. — Незручно якось…
— Пусте, — відповів Павло, — незручно на собі тягти. А я не поспішаю. Навіть допоможу вам знести з третього поверху.
— Правда? — здивувалася дівчина. — А сьогодні що, день Тачанівського джентльмена?
— Можу і внизу зачекати, — просто відповів він на шпильку, — якщо вам неприємно.
— Ну що ви, навпаки.
Павло мимоволі посміхнувся.
— А як вас звати? — запитав він.
— Марина. А вас?
— Павло.
— Ви, напевно, тут працюєте, — припустила вона. — Я колись, здається, вас бачила. У кабінеті, де кардіограми знімають. Ви там працюєте?
— Уже ні, — хлопець пропустив її вперед.
Марина увійшла до палати, а Павло сперся на підвіконня у коридорі. Маша, чергова хірургії, вийшовши з маніпуляційної, здивовано подивилася на колишнього фельдшера:
— О… А ти тут що робиш?
— До вас переходжу, — не зморгнувши, відповів Павло. — Замість тебе. Передавай справи!
— Еге, розбіглася… — скривилася медсестра. — А де твій халат, до речі? Тут хірургія, а не сільський ФАП.
— Завідуючий пішов по халат, — недбало промовив Павло. — Зараз принесе.
Тим часом із палати вийшла Марина, несучи в руці великий пакет.
— Ну, щасливо… Не сумуй, Машка-растєряшка… — Павло весело посміхнувся черговій і, підійшовши до Марини, забрав у дівчини пакунок. Вони рушили коридором до виходу, невимушено перемовляючись. Медсестра здивовано дивилася їм услід. А Павло мав упевненість, що тепер у реанімації обовʼязково пліткуватимуть, що він був тут із доволі привабливою панночкою. Він вдоволено посміхнувся, пропускаючи супутницю у дверях. Вона дійсно була нічого.
А за кілька годин вишнева «девʼятка» вʼїхала у Тачанів і попрямувала горбатими вулицями його околиць. Марина сиділа спереду, поруч із Павлом, та задоволено посміхалася.
— Ось так, — промовила вона. — Сьогоднішній день починався так паскудно, що я аж ніяк не розраховувала на щось настільки… приємне. А тут ні з того ні з сього апельсини, морозиво… Ще й прогулянка на такій крутій машині зі справжнім джентльменом із Дортмунда.
— Я вже й забув, який він, Дортмунд, — посміхнувся Павло. — Машина також по теперішніх часах не надто крута. А ось щодо джентльмена — тут я згоден.
Вони засміялися обоє. Скло було опущене, й крізь відчинені вікна авто виливалися назовні приємні звуки увімкненої магнітоли.
— То я можу сподіватися, що ти мене все-таки привезеш додому з цими нещасними банками? — уточнила Марина.
— Які можуть бути сумніви? — здивувався Павло. — Таку вишукану даму навіть на край світу можна довезти.
— Ну, край світу — це зайве, — відповіла вона. — А ось на колишню Островського я б не відмовилася.
Павло несподівано загальмував. Судячи з вигляду, він уже перебував у прекрасному настрої.
— На колишню Островського — це ще ліпше, ніж на край світу! — вигукнув хлопець. — Тільки ідемо низом, а не горою.
— Там ями та калюжі! — скрикнула Марина. — Всю машину обляпаєш!
— Нічого, — відповів Павло, все-таки повертаючи наліво. — Помию.
Ями виявилися дійсно жахливими, заповненими водою та багнюкою завдяки кільком дням дощу. Після чергового повороту зʼявилася невеличка суха ділянка вулиці, а далі простягалася страшенно брудна калюжа шириною від паркана до паркана. Пройти біля неї можна було лише по кинутих цеглинах, притискаючись до огорожі чиєїсь садиби. Якраз там і пробиралися на сухе, тримаючись за металеву сітку, двоє людей — хлопець та дівчина.
Усе склалося наче навмисно. Павло здригнувся і загальмував. Важко було збоку збагнути, що означає вираз, який несподівано зʼявився на його обличчі. «Девʼятка» застигла метрів за тридцять від початку калабані. Мотор машини мʼяко працював, а водій лише міцніше стис кермо.