— А ми товчемося по потребі, — відповів Голоюх, — я ось останню історію дописую. Завтра сам кричатимеш, що кінець місяця, а історії не поздавані.
— Но-но! — насупився Ілля. — Я все-таки заввідділом. Я не можу «кричати», а лише правомірно вимагаю.
— Ось так, Олегу Вікторовичу, — пробурмотів Голоюх. — Хочеш знати, хто чим дихає, — дай владу. Він уже й носа задер.
Ілля жартома замахнувся на підлеглого папкою.
— До речі, — продовжував Тарас, — а чого ти у цей «апендицит» заліз? Мені Олег як сказав, я в осад випав. Ти би ще біля туалету кабінет влаштував.
— Ні, він біля пожежного виходу, — пожартував Олег. — Щоб першим із корабля втікати, якби що...
— Тебе ж там ніхто не знайде! — не заспокоювався Голоюх.
— Хто схоче — знайде, — відмів заперечення Ілля.
У двері постукали, й власною персоною з'явилася Оксана Євстахіївна, випромінюючи незворушність та велич.
— Ого! — вигукнули всі водночас. — Хто до нас завітав!
— Ви сьогодні особливо елегантні, — почав Голоюх. — Може, вам поасистувати на «кесарському»?
— Та йдіть ви! — відмахнулася вона. — Візьміть ще, накаркайте... Тільки «кесарського» й не вистачало. Хлопчики, серйозно давайте. Потрібно хвору глянути. їй-Богу, не збагну, у чім річ. Може, й ваше що...
— А що за хвора? — поцікавився Медвідь.
— Чотири місяці тому оперувалася в нас із приводу фіброміоми матки. Усе було гаразд. Виписалася, пішла на роботу. А з місяць тому щось незрозуміле почалося. Якісь болі внизу живота — то болить, то перестане. Останнім часом гірше. Сьогодні взагалі погано...
— Ну, ходімо, — промовив Ілля, встаючи. — Задовольнимо Оксану Євстахивну!
Усі по черзі встигли продивитися хвору — Олег робив це останнім — і тепер зайшли назад до ординаторської, розсівшись, хто де.
— Ну? — шефиню гінекологічної служби гризла нетерплячка.
— Що я скажу... — почав Медвідь на правах зава. — Як на мене, в неї якийсь пельвіоперитоніт із млявим перебігом. Як, колеги?
— Я би, напевно, погодився, — сказав Олег.
— Чекайте, звідки пельвіоперитоніт? — перебила Євстахіївна. — Він же мусить мати якусь причину. Ви що, хочете сказати, що вашого там немає?
— Саме так я би сказав, — не конче впевнено промовив Ілля. — Скоріше за все. Але хвору потрібно оперувати. Так, колеги?
— Ну, це без сумнівів, — підтримав Олег.
— А ти, Тарасе, чого мовчиш? — шефиня глянула на Голоюха.
— А що я скажу? — знизав той плечима. — Усе вірно. Розріжеться — там побачимо. Чого зараз сперечатися? Показання до операції, я теж вважаю, очевидні.
Євстахіївна лише невдоволено стулила губи.
— І... хто ж повинен оперувати?
— Звичайно, ви! — відповів Медвідь із дипломатичним виразом обличчя. — Хвора ваша, гінекологічна...
— Та вона вже давно не гінекологічна, — перебила Євстахіївна.
— Ну, можливо, якесь запізніле ускладнення...
— Та яке там ускладнення? — обурилася вона.
— Не знаю... Одним словом, ви оперуйте,— запропонував Ілля. — А ми допоможемо. Он, будь-кого із нас вибирайте, ми помиємося. А хочете — навіть усі троє.
Шефиня не сприймала жартів, переводячи дещо розгублений погляд з одного хірурга на іншого.
— Що, так відразу й на стіл?
— Ну, а чого? — запевнив Олег. — Який сенс тягти? Однаково доведеться.
— Хлопчики, ну давайте хоча 6 якесь обстеження зробимо... ігіу, хоч би знімок оглядовии...
— Добре, давайте... — погодився Медвідь. — Але підготовку до операції починаємо вже..
Рентгенлаборантка занесла до ординаторської свіжий, ще мокрий знімок у рамці и передала Голоюху, що сидів найближче. Той взяв рамку і, встановивши знімок на негатоскопі, клацнув вимикачем. Апарат засвітився білим матовим світлом. Усі на кілька секунд застигли перед екраном.
— Ну, що... — пробурмотів Медвідь. — Я ж казав, що нічого особливого. Знімок, звичайно, зроблений на «високому» рівні. Кишечник дещо загазований...
— А це що за фігня? — Євстахіївна тицьнула пальцем у доволі велику білу пляму довгастої форми.
— Артефакт якийсь, — сказав Голоюх. — Плівка бракована у цьому місці.
— У них останнім часом взагалі знімки нікудишні, — зауважив Ілля. — Кажуть, погану партію плівки закупили.
Олег «завис» над спинами колег, зосереджено розглядаючи знімок.
— Що, знайшов щось? — підозріло запитав Ілля.
— Та наче ні... те, що и ви.
У двері постукали, і операційна сестра Надя вставила голову:
— Так, лікарі... Хтось скаже мені нарешті, яка буде операція й що готувати? Потім самі казатимете, що чогось не виста...— Надя несподівано затнулася на півслові.