— Точно, «підошва»… — приголомшено промовив Медвідь.
— Стоп… — злякано промовила Євстахіївна. — Хлопчики, ви що, жартуєте? Це навіть неетично… Я все ж таки старша від вас…
— Та які там жарти? — Медвідь уже опанував себе. — Надю, ти вже зрозуміла, що ми оперуємо, вперед, і тихо там, язиком не ляпай… Перитоніт оперуємо, зрозуміла?
Операційна лише кивнула і тихенько вийшла.
— Хлопчики… — на Євстахіївну шкода було дивитися. — Це що, серйозно? Я що, не сплю?
Вона обводила всіх благальним поглядом, наче тут тепер щось від когось залежало.
— Гадаю, ні, — сказав Олег.
— Як… — вона проковтнула, — як же ж ми її там забули?
— Не знаю, — знизав плечима Ілля, — може, зісковзнула в рану, коли вже зашивалися.
— Та ви не переймайтеся, — почав було Голоюх, — у літературі таких випадків описано…
Але шефиня гінекологічної служби так зиркнула на нього, що Тарас миттєво замовк.
До ординаторської знову постукали, і у дверях зʼявилася санітарка з пологового.
— Оксано Євстахіївно! Вас кличуть. У Подусовської почалося. Води відійшли.
І ця жінка-фортеця, яку, здавалося, нічим неможливо було пройняти, мало не закрутилася на місці. Вона сиділа вся бліда і просто не знала, куди кинутися та що робити.
— Оксано Євстахіївно, — сказав Олег. — Ви ось що: заспокойтеся та ідіть. Приймайте пологи, і не хвилюйтеся. Ми прооперуємо. Все буде оʼкей. Медикаменти візьмемо із загашника, хвора нічого не куплятиме. З аптекою всі справи вирішимо. Правильно я кажу?
— Усе буде чітко, — підтвердив Ілля. — Ми хіба колись вас підводили?
— Хлопчики… — нарешті вимовила вона, нервово перебираючи пальцями, — хлопчики… Я вас прошу…
— Усе! — Ілля майже силоміць підняв її зі стільчика й повів до дверей. — Ми ж сказали. Ви що, нам не довіряєте? Працюйте спокійно, не вистачало ще у пологовому неприємностей… А ми також починатимемо. Ні пуху!
— І вам ні пуху… — промовила Оксана Євстахіївна, зачиняючи двері.
Ніхто з хірургів, що готувалися до доволі неординарної операції, не бачив, як на лікарняну територію заїхав УАЗ із емблемою швидкої допомоги. Шефині гінекології, яка на той час уже поралася навколо волаючої майбутньої матері вісімнадцяти років, узагалі було не до того, що діялося за вікном. УАЗ приїхав новенький, із заводу. Не зелений, як інші, що доживали свій неспокійний вік у Тачанівській ЦРЛ, а якийсь блакитно-сірий. На його боці замість старомодного червоного хреста красувалася сучасна «зірочка», чи то пак «сніжинка». Виблискуючи чорними незаїждженими колесами, мʼяко стукаючи по ямах ще не розбитими агрегатами, УАЗ промчав по території і звернув до корпусу «Швидкої допомоги». На обох боках машини, недалеко від «зірочки», кидався в очі зроблений крупним кеглем воістину безпрецедентний напис:
ПОДАРУНОК ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ
Надвір вийшло все відділення «Швидкої». Вони обступили нову машину, очевидно, досі не вірячи, що вона тут стоїть. Двоє шоферів, що змучено вилізли з кабіни, почували себе справжніми героями.
— Ух ти…
— Клас… — тільки й було чути.
— Скільки часу гнали?
— Ну, тепер їздитимемо з комфортом!
— Нічого, за півроку розсиплеться, як і ті решта, — запевнили обоє шоферів.
Нарешті увага відділення перейшла від коліс, що виблискували чорнотою, до зовнішніх регалій:
— Диви, вже й «зірочка» замість червоного хреста.
— До міжнародних стандартів переходимо…
— Ну, хоча би щось повинно в нас бути за міжнародними стандартами!
Нарешті уваги товариства удостоївся найцікавіший атрибут нового екіпажу.
— Глянь, подарунок президента!
— Цікаво, а як це розуміти?
— Як-як… Вибори на носі.
В операційній працювали мовчки — лише розмірене гудіння наркозного апарата та дзенькання інструментів. На місці оперуючого стояв Медвідь. Рука його знаходилася глибоко у животі хворої, інша лежала зверху, на операційній білизні. Очі над маскою висловлювали зосередження.
— Ну, що там? — нарешті не витримав Щур. — Чого ви мовчите сьогодні, як води в рот понабирали?
— А що казати? — промовив Ілля. — Злуки. Розʼєднуємо злуки.
— Ні, так не вийде, — додав він після паузи. — Давайте дзеркала. Йдемо у малий таз.
— Пелюшки давай, відгородитися, — Олег простяг руку до столика операційної сестри.
Голос його був сухим та суворим.
— То на який час мені розраховувати? — знову взявся за хірургів Щур.