Окрім завідуючого, в кабінеті знаходився ще один лікар, з яким вони щось обговорювали.
— Пробачте, — почав Васєчко, — в мене тут деякі проблеми. Мій син збирається поступати на навчання в учбовий заклад МВС. Пройшов комісію, кругом начебто все гаразд, а візу придатності ставити не хочуть!
— Так вже й кругом… — засумнівався завідуючий.
— Абсолютно здоровий! — завірив Васєчко. — Он, під кабінетом стоїть. Може, закликати?
— Ні, ні… Не треба… — підняв руку зав, розглядаючи документи, які простяг відвідувач. — Гм-м… Цікаво… Гм-м… Пробачте, як вас величати?
— Роман Петрович.
— Романе Петровичу, я попрошу вас декілька хвилин у коридорі зачекати. А документи залиште, добре?
Стурбований Васєчко вийшов із кабінету. Тоді завполіклінікою простяг папери іншому докторові.
— Ну, і що? — не зрозумів той. — Дійсно кругом здоровий. А чому не проходить?
— А ось, — показав завідуючий. — Дивись, що це?
— «Стоїть на диспансерному обліку з приводу ротацизму»… — прочитав той. — До того ж, у районі запис зроблений. А наші всі пишуть — здоровий. До речі, а що таке ротацизм?
— Не знаю, — зав знизав плечима. — Чиє це — «ротацизм»?
— У районі в них невропатолог таке видав, — пробурмотів лікар. — Ось написано — «невропатолог»… А наші всі в один голос, що здоровий.
Зав натиснув кнопку звʼязку на пульті в кутку столу і сказав:
— Сергій Віталійович! Сергію Віталійовичу!
— Так! — хрипкий голос відповів із динаміка. — Слухаю.
— Зайдіть до мене, будь ласка.
Васєчко у коридорі нервово продовжував міряти відстань, час від часу зиркаючи то на годинник, то на власне чадо, застигле під стіною, яке зараз понад усе бажало охороняти правопорядок у країні.
Високий чорнявий лікар, увійшовши до кабінету завідуючого поліклінікою, надовго завис над документами Васєчка-молодшого.
— А ти хоч виясняв у членів нашої комісії, що то за ротацизм такий? — запитав його зав.
— Та начебто ніхто не знає… — виправдовувався той.
— Тоді чому не констатуєте придатність?
— Ну, ви ж самі розумієте, претендує вступати у вищий заклад МВС — документи повинні бути на всі сто. А тут якийсь ідіотський діагноз крутиться… Куди я таке пропущу?
— І що, ніхто не знає, що це таке? — допитувався зав.
— Ніхто!
— Гм-м… Ну, добре. Давай сюди цього Васєчка. Обох.
Старший лікар медкомісії визирнув до коридору, і на порозі зʼявилися обоє — батько і син. Їх запросили присісти.
— Скажіть, Романе Петровичу, а ваш син, можливо, на щось хворів у дитинстві?
— Практично ні, — знизав плечима зам по культурі, — може, раз чи два ангіною. З ким не буває?
— А по-серйозному?
— По-серйозному — точно ні.
— Ну, а ось тут написано, — продовжував зав, — що він перебуває на обліку в невропатолога з приводу ротацизму.
— Чого?! — здивувався Васєчко-старший. — Та він у житті не був у невропатолога! А що це таке?
— Та ми, чесно кажучи, самі не знаємо…
— Як це — не знаєте? — викотив очі Васєчко.
— Ну, нам таке захворювання невідоме. Це ваші у районній лікарні таке написали.
— Так… — зовсім розгубився Васєчко-старший. — А ви самі чому не знаєте, що це таке?
— Розумієте, — встряв старший лікар медкомісії, — ніхто з членів комісії про таке захворювання не чув. Швидше за все, тут написана якась дурниця.
— Ось що, — сказав завідуючий, — найкраще би вам узяти й переписати в районі оцей висновок — без ротацизму, зрозуміло… Але час! Сьогодні останній день. Що ж ви так довго збиралися?
— Та викиньте його взагалі! — мало не плакав Васєчко.
— Не можемо, — відповіли йому, — висновок райлікарні повинен бути у справі.
— Ви все-таки подумайте, — порадив зав, — може, були якісь проблеми зі здоровʼям у дитинстві?
— Та які там проблеми? — божився зам по культурі. — Ніяких абсолютно. Хіба що до пʼяти років «р» не вимовляв…
— Ось! — закричав старший медкомісії. — Біс би його забрав! Ось що таке ротацизм! А в мене крутиться щось, а збагнути не можу.
— Дійсно, — похитав головою завідуючий, — навмисно не придумаєш. Якщо розібратися — це взагалі не хвороба. А ну, юначе, скажи «риба»!
— Р-р-риба! — двометровий леґінь розплився у щирій посмішці.
— Гаразд, оформляйте… — зітхнув завідуючий. — А бланк районний все-таки доведеться переробити!
Біля недобудованої церкви, над якою, тим не менше, вже височів один купол, стояла доволі скромна іномарка бежевого кольору. Внизу, під стіною крутився барабан бетономішалки, декілька робочих перевантажували у тачку бетон. З-за рогу зʼявилася група із кількох осіб. Чоловік старшого віку в капелюсі продовжував пояснювати жінці та двом іншим чоловікам — іноземцям: