— Ось тут у перспективі розчистимо місце, травичку посіємо, знаєте — декоративну таку...
— А де берете техніку для встановлення куполів? — запитав один із представників діаспори.
Гості розмовляли доволі справною українською мовою, хоча й з вираженим акцентом — це, очевидно, були ті, хто вже народився «там». Нижче, на розі площі, стояло чудове «Ауді» однієї з останніх моделей, відблискуючи чорним, і біла «Волга». Біля машин розташувалося троє чоловіків і жінка. Один із чоловіків, найбільш «крупнокаліберний», запхавши руки до кишень, спирався на крило розкішного авто. Люди начебто про щось говорили, але було помітно, що їхня увага прикута до гостей із діаспори.
— Хто це є? — поцікавилася пані, яка, очевидно, була в делегації найголовнішою.
— Це наша районна адміністрація, — пояснив голова церковного комітету, — верхівка, так би мовити. Ось той, хто на машину спирається, — Бурчун Михайло Петрович, представник президента у районі, голова адміністрації.
— Маю вражіння, що панове на нас очікують, — припустила гостя.
— Так, ви знаєте, дійсно... — завагався голова. — Вони й мене просили переговорити з вами, але незручно якось було починати...
— А чого вони хочуть? — втрутився інший представник делегації.
— Зрозуміло, чого, — почервонів наш, — грошей хочуть просити. Гуманітарної, так би мовити, допомоги.
— Гуманітарної?! — здивувалася пані, мимоволі озираючись на власну машину. — Ось ці, на «Ауді»? їм на ще новішу автівку не вистачає?
— Та ж розумієте, — розгубився голова, — час зараз у нас важкий... У лікарнях ліків немає, у школах з опаленням проблеми...
— Якщо в лікарнях немає ліків, то з якої радости вони на таких автомобілях роз'їжджають?
Голова церковного комітету був уже не радий переходу розмови у дражливе русло. Він нітився, мукав і просто не знав, як пояснити цей феномен.
Приблизно у цей самий час схоже «Ауді» заїжджало кілометрів за чотириста від Тачанова у населений пункт, позначений на дорожньому вказівникові як Барановичі. За кермом комфортно розташувався пан Якимець. Поруч із ним сидів міцний хлопець у шкірянці. Дорога була такою ж роздовбаною, як і в Тачанові. Спочатку обабіч розгепаного шляху з'явилися одноповерхові приватні будиночки, потім почався високий глухий паркан якоїсь організації.
Машина пригальмувала, а потім зупинилася. І серйозний парубок, що сидів поруч із бізнесменом, опустив скло й без сентиментів запитав жінку, яка проходила кривим тротуаром:
— Ей, мать, гдє тут у вас зона?
Павло сидів на дивані, відкинувшись на спинку. На столі стояло декілька нехитрих страв. У лимонах та апельсинах, порозкладаних скибками навколо порізаного ківі, вгадувалася жіноча рука. Пляшка вина була почата, і прозорий напій червонів на дні чарки, що стояла біля Павла. Навпроти стояла повна чарка горілки. У розкоркованій пляшці «біленької» не вистачало рівно половини. На столі була й третя чарка, але зараз співрозмовники сиділи лише удвох.
Чоловік із двома бородавками рішуче підняв свою чарку і кинув:
— Ну, давай... — після чого одним махом перекинув у себе горілку.
Павло на своє вино навіть не глянув. Він думав.
Бліщ закусив ковбасою з тарілки і сказав:
— Справа не хтозна-яка складна, а такий спец, як ти, — взагалі знахідка. Це я — старий тумак, який нічого не знає і не кумекає. А ти... — на обличчі завгоспа з'явився відповідний облесливий вираз.
— Що я... — заперечив Павло. — Був на пташиних правах, а зараз взагалі... Я ж кажу — депортували мене. Я в них у комп'ютері знаходжуся. Мені туди легальний в'їзд закритий. А нелегальний — це взагалі без варіантів. За тиждень назад викинуть.
— То що, — не здавався Бліщ, — взагалі ніяких шляхів немає?
— Ну, чому... — зітхнув Павло. — Якщо вийти на відповідних людей. Зроблять новий паспорт, фальшивий. Є доля ризику, але багато так їздять. Правда, це не настільки скоро. Роблять й інші фінти — прізвище, наприклад, змінюють, а тоді готують новий паспорт уже на нове прізвище.
— То міняй! — вхопився за ідею Бліщ.
— Не хочу я міняти! — обурився Павло. — До того ж, немає підстав. Це жонаті міняють. Є на що — прізвище дружини беруть.
— Ну, тоді, — хитро посміхнувся Бліщ, — ми тобі знайдемо дружину. І навіть таку собі нічого! Он, Маринку попросимо, — «тесть» засміявся.