— Олег, рухайся! — підігнав Медвідь. — Я серце не оперував.
— Торакальному хоч дзвонили? — почулося з передопераційної, де Олег уже скидав халат.
— Їде, — відповів Голоюх, домащуючи операційне поле йодом.
— Робіть торакотомію по п'ятому міжребер'ю, — сказав Олег, влітаючи назад уже у піжамі та бахілах.
— І то в темпі, — додав Щур, тримаючи пальці на шиї хворого.
А Олег вже «вскакував» у підставлений Надею халат. Щур півголосом щось бубонів до Наталі, яка снувала навколо нього та відгородженого хворого, довершуючи останні маніпуляції, пов'язані з наркозом.
Ілля мовчки взяв зі столика скальпель.
У кімнаті, яка і далі протистояла негоді, стояв затишний морок. Телевізор продовжував світитися зовсім без звуку. Щоправда, на екрані вже не сніжило. У цей пізній час знайшовся ще якийсь один запізнілий канал, по якому крутили невідомо що. Ольга, підперши голову руками, задумливо сиділа на дивані навпроти пустої чашки, слухаючи, як у вікно стукає краплями вітер і думаючи щось своє. Нарешті вона підвелася і розстелила те саме простирало. Потім, зібравши волосся на потилиці, скинула брюки, блузку і залізла під нього, скрутившись калачиком. Лише на мить здригнулася, коли внизу, вулицею, не зупиняючись, проїхала якась машина. Екран телевізора продовжував світитися, розкидаючи по стінах кімнати різнокольорові спалахи.
Наркозний апарат старався на повну, а в операційній стояла напружена «робоча» тиша — лише брязкання інструментів та суто необхідні скупі репліки працюючих. Жодних жартів і навіть зайвих слів. Не той випадок. Так відбувалося завжди, коли доводилося оперувати щось далеко не повсякденне, виконуючи роботу на межі технічних можливостей. Все-таки районна лікарня — не краще місце для операцій на серці, навіть найпростіших.
— Тримай тупфер, дірку затисни... Ч-чорт... спробуй повигрібай оці згустки...
— Відсмоктувач! — скомандував Ілля.
Запрацював електровідсмоктувач.
— Затискачі на перикард! — продовжував Олег.
— Давай струйно у підключичку, — у напівголоса промовив Щур до Наталі.
І тут несподівано з операційного поля бризнув потужний кров'яний фонтан. Вдаривши між головами оперуючих, він потрапив просто в операційну лампу вгорі. Це був удар, від якого із тривожним звуком затремтіла лампа та бризки розлетілися по головах персоналу. Надя та Наталя скрикнули. Серце хворого ще продовжувало скорочуватись, незважаючи на наскрізну рану. Воно робило свою справу, являючи собою доволі потужну помпу, і коли хірурги нарешті дісталися до нього та звільнили його пошкоджену стінку, кров потужним струменем линула туди, де було менше опору. Цього чекали, і все-таки...
Друге скорочення дало якийсь кривий струмінь, від якого розлетілося по грудях оперуючих і дісталося навіть анестезіологам, а догори лише ляпнуло.
— ...твоїй мамі... — вирвалося у когось.
— Усе, — сказав Олег. — Я там. Заткав пальцем.
Із лампи продовжувало крапати донизу, а освітлення в операційному полі явно зменшилося.
— Спокійно, — сказав Олег, — малу лампу сюди підсувайте і готуйте шити на круглій голці.
— Атравматика є, гуманітарна... — підказав Ілля.
— Давайте будь-що. Що швидше...
— Працює? — запитав Тарас.
— Так. Шити. Ілля, ти в'яжеш. Я поступово забиратиму палець. Шити, щоб постійно було готово!
Медвідь схилився до рани, зав'язуючи нитку.
— Далі! — командував Олег. — У темпі.
Очевидно, бригада адаптувалася до умов нетипової операції, тому що з'явилися деякі ознаки настрою:
— Таким струменем якщо в око потрапить, то й вибити може, — зауважив Ілля, продовжуючи в'язати.
— А ти не нахиляйся так, — порадив Олег. — Он, я довший від тебе, а не нахиляюся. Тарасе, ти постійно відсмоктуй. І серветку візьми більшу.
— Що там у вас? — відчувши певну розрядку, обізвався Щур.
— Міокард дошиваємо, — відповів Олег. — Практично закінчуємо. Ще кілька швів зверху. Палець уже звільнився. Шити!
До операційної вставила голову Маша, прикриваючи обличчя маскою:
— Ілля Петрович! Машина санавіації під'їхала. Виходять.
— Як піднімуться — відразу сюди веди.
— Оперативно вони, — зауважив Олег. — Ви о котрій дзвонили?
— Година доходить, — сказав Щур.
— А ми вже наче й справилися, — подумав уголос Тарас.
— Добре, що приїхали, — заперечив Олег. — Тут ще роботи й роботи. Перикард зашити, ревізнути все, як належить... Для цього потрібні відповідні навички.
— Та й нашу працю оцінити, що також не зайве, — підказав Ілля.
— Безперечно, — погодився Олег. — Доля хворого ще кілька днів буде під питанням...