— Мені от стільки, — показав Олег, скидаючи халат. — Я, звісно, дико вибачаюся, але через п'ять хвилин змушений викликати машину і відкланятися.
— А це як розуміти? — обурився Медвідь.
— Голова розламується, — збрехав Олег. — Я ж учора ніч відкантував... Ну, чесне слово! І завтра раніше дванадцятої не прийду.
— Повинен зауважити, — підтримав торакальний, кивнувши заву, — він тебе сьогодні капітально виручив.
— Пусте, вони б і самі впоралися, — заперечив Олег.
— А я й не кажу нічого — виручив, — погодився Ілля. — Я на серці жодного разу не оперував, не доводилося. Але тут мова про інше йде. Кидати колектив негарно, хоч що хочете кажіть.
— Ну, давайте, щоб і не доводилося, — сказав Григорій Іванович. — Хай такого не стається. Буде наше здоров'я цілішим.
Вони перехилили чарки, і Щур пішов до виходу:
— Іду, гляну, як там Наталя справляється. Я ще вернуся.
— Сподіваюсь, — сказав Ілля. — Проте вона в тебе іншого лікаря за пояс заткне...
— Це що, та руденька, яка на наркозі була? — уточнив торакальний.
— Вона.
— Приємна жіночка, в усіх відношеннях... А ви, Олег Вікторович, я так зрозумів, уже мали справу з подібним?
— Ви маєте на увазі жінок? — скаламбурив Тарас.
— Та ні, про жінок ще наче зарано...
— Якось доводилося, — відповів Олег. — Один мент у нас застрелився. З табельної зброї, на особистому ґрунті. То поки наших професорів позвозили, довелося мені. Щойно старшим ургентним зміни поставили.
— Ну, вогнепальне — це ще марудніше, — зауважив Григорій Іванович. — Тепер такі часи прийшли, що все частіше пострілюють... У нас три-чотири за рік постійно трапляється. А ваш-то як, вижив?
— Ні... — Олег проковтнув цукерку. — Серце ми ушили ще живому. Але там крім цього ще була непарна вена пошкоджена. Практично повністю полетіла...
— Н-да...— зітхнув торакальний. — Ситуація, коли хірурги безсилі.
Олег вдягнув куртку і витяг із пачки цигарку, пропонуючи й іншим. Медвідь із Голоюхом пригостилися, а Григорій Іванович витяг свої. Лікарі запалили, і Олег подав руку:
— Пробачайте, Григорію Івановичу. Мені дійсно час. Я сподіваюсь, ви не образитеся. Приємно було познайомитися.
— Мені також було приємно, — відповів той, підводячись. — Бувай здоров.
Посміхнувшись, Олег вийшов.
— Чого це він раптом? — знизав плечима Медвідь. — На нього не схоже.
— Може, справи якісь у чоловіка... — багатозначно промовив торакальний. — Я, між іншим, помітив, що він збрехав про головний біль.
— Так? — здивувався Ілля. — Які ж у нього можуть бути справи о такій порі? Молодий, нежонатий...
— Як це — нежонатий? — заперечив Тарас. — Якраз навпаки.
— Не зрозумів, — здивувався торакальний, — ви що, не знаєте сімейного стану свого колеги?
— Прізвище у нього — Женатий, — пояснив Тарас.
Лікар кілька секунд кумекав, а потім весело розсміявся.
Спорожніла операційна являла собою страхітливе видовище. Жахливий розгардіяш — кругом валялися по підлозі пелюшки та простирадла зі слідами крові. Купа зіжмаканих червонястих серветок горою громадилася у тазику. Були розкидані білі табуретки та всілякі підставки. На стелі наче з якимось німим викликом застигла товста червона доріжка та рясні бризки. Велика операційна лампа також була у крові. З неї звисали темні, майже чорні згустки.
І серед усього цього царства біля поставленого на підлогу відра стояла операційна санітарка Люся, тримаючи ганчірку в руці та розмірковуючи, з чого зручніше починати.
Тихенько відчинивши двері, Олег увійшов і повісив мокру куртку на вішак. Потім роззувся. У квартирі стояла суцільна темрява. Пройшовши до кухні, він увімкнув світло, кинув погляд на годинник і похитав головою. Потім налив собі холодного чаю та випив цілу чашку без цукру. Відкрив холодильник, дістав масло і почав мастити на відрізану скибку батона.
Позаду почувся скрип підлоги. Ольга стояла, притулившись до одвірка. Плед був перепущений в неї під пахвами і загорнутий навколо фігури, а кінець затканий за край. Волосся дещо повибивалося з вузла і спадало по плечах. На ногах не було нічого, крім тапочок, і Олег автоматично ковзнув поглядом по її фігурі донизу. Але плед сягав якраз нижче колін. Ольга помітила це, а він знітився. Запанувала якась ніякова пауза.
— Пробач, — сказав він, — я хотів тихо.
— А котра година?
— Скоро пів на п'яту.
— Жах. І що там було?
— Справді, поранення серця. Тесть зятя кухонним ножем почастував. По п'яні, зрозуміло...
— І як?
— Нічого. Прооперували. Поки що живий.