— Ну що ж, Зіновію Федоровичу, — почав Медвідь, скінчивши обстеження, — ми тут порадилися з Олегом Вікторовичем і вирішили, що вас потрібно оперувати.
Від цього повідомлення хворий злякано здригнувся.
— А може... це... підлікувати ще?
Погляд хворого хутенько забігав з одного лікаря на іншого.
— Підлікувати, звичайно, можна, — погодився Медвідь. — Але вилікувати — це лише оперативним шляхом. Правильно я кажу, Олегу Вікторовичу?
— Тільки так, — підтвердив той.
Засула мовчки проковтнув.
— Полюбляєте ковбаску, напевно. Коли востаннє таке їли?
— Давно... — поскаржився хворий. — Не дає...
— Ну ось... Із камінням у міхурі — вважайте, що все життя на дієті. А можливо, нам вдасться все зробити через мікродоступ, тобто дуже маленький розріз. Усього сім-вісім сантиметрів, як на апендицит. Олег Вікторович володіє такою методикою. Напад у вас майже перейшов, товстим ви не виглядаєте — можливо, й вдасться. Тоді взагалі другого дня по операції на ноги станете.
— І ковбасу швидше можна буде їсти? — пожвавішав пацієнт.
— Боюся, із ковбасами швидше не вийде, — розчарував Олег. — Тут величина розтину не впливає. З ковбасами — так, як казав Ілля Петрович, — за кілька місяців.
— Ну що, згодні? — підвів резюме Ілля.
— Згоден... — зітхнув Засула.
— Ось і добре. Значить, жирного не їсти, режим не порушувати, готуємо вас до операції. На післязавтра.
Лікарі вийшли з палати.
— Умовляти ти вмієш, — позаздрив Олег. — От тільки сумніваюся — чи варто його брати з мікродоступу. Все-таки гострий процес...
— Та він майже стих.
— Ну, побачимо, — сказав Олег. — Слухай, а я запитати хотів — чого це до нього такий інтерес... Я би сказав — нездоровий?
— Ну, в мене до нього інтерес, припустимо, суто медичний, — стулив губи Ілля. — Це в жіночої половини він нездоровий. Він начебто... Ну, свого роду кумир усього жіночого населення Тачанова. Щось на кшталт Алена Делона. Місцевий Казанова. Не одна в Тачанові його добрим словом згадує, а ще більше облизуються і своєї черги чекають.
— Правда? — здивувався Олег. — Я б і не подумав... З вигляду — звичайний мужик. Ну, тоді йому гарантовано в нас зразкове обслуговування.
Завідуючий поліклінікою Василь Федорович Сивокінь заходив до приймальної. Його прикрашали стояча дибки сивина над поважною лисиною та доволі пожмаканий халат.
— Кликали, Геннадію Андрійовичу?
— Так, кликав, — відповів головний. — Коли ви почнете наводити порядок у поліклініці? Чому я повинен робити це за вас?
— А... що сталося? — не зрозумів той.
— Василю Федоровичу, сталося те, що ви не знаєте, що у вас там відбувається. Ви сидите цілий день у своєму кабінеті і не цікавитеся нічим. А я попереджав вас, що ця посада неспокійна. Хочете жити спокійно — сидіть вдома. Вам вже три роки, як це дозволяється.
Головний енергійно піднявся і вийшов із кабінету, тягнучи спантеличеного завполіклінікою за собою. Зберігаючи високий темп ходи, за яким ледве встигав працюючий пенсіонер, Лабо зайшов до хірургічного кабінету. Голоси, які чулися з підсобки, дещо принишкли. Звідти обережно визирнула Валентина. При вигляді головного посмішка моментально зникла з її обличчя, і медсестра розгублено пробурмотіла:
— Геннадій Андрійович...
У підсобці відразу почулася якась метушня, явно дзеленькнула пляшка. Головний підійшов і ширше відкрив двері. У тісняві каптьорки за маленький столик насилу влізла вся компанія у складі Савчука, дерматолога, нарколога і трьох медсестер – ще кілька секунд тому майже щасливих, а тепер переляканих. На столі стояло кілька тарілок із порізаною ковбасою, хлібом та помідорами. Було й кілька чарок та чашок.
— Ось, помилуйтеся, Василю Федоровичу, — сказав Лабо, запускаючи у цю тісняву ще й Сивоконя. — Ось чим займаються у робочий час ваші підлеглі. Дивіться, і нарколог тут! Роботу проводить... Ви берете участь, чи берете їх на облік? Що п'єте, хлопці-дівчата?
— Нічого не п'ємо, — пробурмотів Савчук, — обідаємо...
— Пів на дванадцяту? — здивувався головний. — Зголодніли, бідолашні? Очевидно, гарно попрацювали.
— Ну, людей під дверима немає, — продовжував виправдовуватися Савчук. — Усіх прийняли.
— Усі в хірургії, — загрозливо промовив головний, — сидять на голові в Голоюха та Медвідя. Бо з вами каші не звариш. Що п'єте, я питаю?
— Та нічого ми не п'ємо, Геннадію Андрійовичу, — миролюбно промовив нарколог. — Так, сіли посидіти... Ми вже розходимося.