— Стоп! — скомандував головний. — Як то кажуть: «Ша, уже нікто нікуда не ідьот!». Пляшку вашу під столом я шукати не буду. Є простіші методи. Усі йдуть за мною.
Він вийшов із підсобки. Там почався рух. Знову щось задзеленчало. Компанія поступово збиралася біля дверей кабінету.
Приземлившись на стільчик, Олег сказав:
— Привіт!
— Привіт, — посміхнулася Ольга. — Як справи?
— Все о'кей. За півгодини митися. Чай п'ємо?
— Чому чай?
— Мені подарували, — Олег поставив на стіл гарну металеву банку. — Якийсь суперіндійський. Спробуємо?
— Давай, — погодилася Ольга. — Ти довго сьогодні будеш?
— Напевно. Але в гості прийду в будь-якому разі.
— О п'ятій ранку? Слухай, — несподівано згадала Ольга, — кілька днів забуваю тебе спитати — цей твій «псих» додзвонився до тебе?
— Який псих? — не зрозумів Олег.
— Ну, той, кого ти мав на увазі, коли зателефонували з лікарні про поранення серця. Пам'ятаєш?
— А-а... додзвонився. Звідки ти про нього знаєш?
— Та я ж мала задоволення ще тоді, вночі, з ним спілкуватися. Коли ти був у лікарні.
— Нормально, — пробурмотів Олег. — Дійсно — псих. Хоча тут не диво і самому... І про що ж ви говорили?
— Він дуже здивувався, коли я відповіла. Запитав, хто я така і чому говорю по цьому телефону. Я сказала, що ти на операції. Він спитав, чи довго вона йтиме й пообіцяв передзвонити зранку. Ось і все. А хто це?
У відповідь Олег лише важко зітхнув. Згадався недавній вечір у посадці і постать у каптурі, що промайнула за кущами. А потім несподівано всі атрибути Якимцевої історії спали на думку одночасно.
— Ти знаєш, про це доволі довго розповідати. Ось прийду в гості — тоді розповім. До речі, ти... задоволена тим, що наша зустріч відбулася?
Вона розгубилася:
— Я? Ну... А... що, не видно? Чому ти питаєш?
— Тоді, якщо зателефонує ще раз, — можеш йому подякувати. Це він винен.
— Як це? — не зрозуміла Ольга.
— Увечері.
Ольга підвелася вимкнути кип'ятильник і несподівано побачила щось дивне у вікні.
— Ой, що це? Куди ж вони у такому складі?
По території лікарні у напрямку відділення «швидкої» рухалася процесія на чолі з головним. За ним дріботів Сивокінь, далі групою ішли Савчук із наркологом та дерматологом, за ними чимчикували троє поліклінічних медсестер. Позаду процесії на самоті кульгала Валентина.
— Не знаю, — промовив Олег, — може, збори якісь...
— Якби збори — я би знала, — заперечила Ольга. — Маю відчуття, що це щось неординарне.
Ольга таки мала рацію. У такому ж порядку процесія увійшла до відділення швидкої допомоги. Чергова лікарка «швидкої» здивовано підвелася їм назустріч. Не говорячи ані слова, Лабо всівся за стіл, витяг бланк із лікарняною печаткою і почав писати.
— Ось, — за кілька хвилин сказав він, — офіційне направлення від головного лікаря. Прошу освідчити колектив на предмет алкогольного сп'яніння зі складанням відповідних актів за всією формою. Апарат у вас працює?
— П...працює, — розгублено промовила лікарка.
Обоє фельдшериць «швидкої» застигли поруч у ніяковому мовчанні. Обличчя їхні також виглядали вкрай здивованими.
— Прошу дуже, колеги, — підігнав головний тих, хто прийшли з ним. — Я не маю часу, щоб спостерігати цю поважну процедуру. З мене вистачить Петра Петровича. Давайте. Тільки не всі скопом. По одному.
Знизавши плечима, Савчук увійшов до амбулаторії і з усіх сил картинно дмухнув у трубку увімкненого лікаркою апарата. Стрілка на шкалі повільно піднялася.
-Ну... Ледве-ледве на легкий ступінь... — нерішуче пробурмотіла лікарка.
— «Ледве-ледве» не рахується, — відрубав головний. — А легкий ступінь — це вже сп'яніння.
— Я вчора ввечері вдома зайвого прийняв, — виправдовувався Савчук. — Це залишкові явища.
— Це ваші проблеми, Петре Петровичу, — кинув Лабо і звернувся до лікарки: — Усім акти, як належить. Якщо решта виявляться тверезими — сам прийду повторно перевіряти.
— А Василю Федоровичу що, також робити? — запитала лікарка.
— Ні, — відповів головний, — завполіклінікою поки що не потрібно.
Операція пройшла вдало.
Зранку наступного дня Олег сидів на краю койки Засули і обстежував його живіт. На правому підребер'ї хворого була приліплена марлева пов'язка. Пацієнт усе ще боязко косив очима на лікаря, хоча порівняно зі станом до операції — було видно — значно посміливішав. Медвідь стояв поруч, склавши руки на грудях. Марійка застигла у дверях із листком призначень напоготові.
— Ну що... — задоволено промовив Олег. — Усе гаразд. А ви боялися.