— Ну що… — задоволено промовив Олег. — Усе гаразд. А ви боялися.
— Боявся — не те слово, — виправив колегу Ілля. — Просто божеволів від жаху.
— То я ж думав… — пробурмотів присоромлений Засула.
— Ще заріжуть до біди… Так?
— Ну що ви! — пацієнт навіть почервонів. — Зовсім не так.
— А казали: Засула — еталон чоловіка! — не заспокоювався Медвідь. — А він трусився, наче заєць!
— Ну, вистачить уже, — зупинив кпини Олег. — Це вже перебільшення. Він у нас і так молодець. Ну що, встаємо?
— Як — встаємо? — не зрозумів пацієнт.
— Просто, — відповів Олег, — беремо і встаємо на ноги. Ми ж вам казали вчора — другого дня по операції належить ходити.
Вони з Медвідем зняли із «Казанови» ковдру і, взявши попід руки, всадовили на койці. Той лише розгублено кліпав і ловив ротом повітря, очевидно, очікуючи чогось гіршого.
— Ноги на підлогу спускайте, не бійтеся, — сказав Олег, підсуваючи черевиком його тапочки.
Засула взув тапочки, і його підняли попід руки.
— Давай! — підбадьорював Медвідь. — Пройдися хоч по палаті, не бійся.
Той ступив пару кроків і знову сів на койку.
— Що, погано? — запитав його Олег.
— Ні… До-обре…
На обличчі пацієнта помалу проступало задоволення.
— Ну, дивися, не переборщи, — попередив Ілля. — Зо три рази на день пройтися по палаті — й на сьогодні достатньо.
— А сидіти можна? — запитав пацієнт.
— Можна. Марійко, — сказав Олег. — Робиш йому цефазолін два рази і знеболююче, якщо попросить. І дивіться, не наїжтеся дійсно якоїсь ковбаси! Жарти скінчилися! Сьогодні лише пити воду. Завтра буде перший стіл.
Усі троє вийшли з палати, а хворий обдивився на всі боки, потім обережно порухав плечима, головою. Потім, очевидно, не вірячи, що все це йому так легко минулося, кілька разів підняв руки вгору-вниз, наче роблячи зарядку. Після цього помацав живота в ділянці рани і підвівся. Зробив кілька кроків по палаті, спочатку несміливих. Результат йому явно сподобався, тож він, насвистуючи, заходився крокувати палатою. Це було якесь диво. Наче смерті він боявся цієї операції, а тут… уже на другий день — здоровий. Важко було повірити. Розкривши вікно, пацієнт навіть помилувався ранішнім лікарняним пейзажем, хоча й не був за натурою романтиком.
«Нормал…» — нарешті промовив Засула сам до себе, відчинив дверцята тумбочки і почав одягати спортивні штани.
— Клас! — не міг нарадуватися Медвідь. — Я ж казав тобі — давай через мікродоступ. Дивись, він уже завтра на медсестер заглядатиметься. А якби розпанахали півживота, ще би три дні стогнав.
— Добре, коли добре, — дипломатично зауважив Олег. — Взагалі, жирнуватий він для такого. Та й міхур не зовсім типово виявився розташованим. Могли й намучитися з ним.
— Ні, нормально… — не заспокоювався Ілля. — Елегантна операція. Я визнав… Буду освоювати. А ось якби нам…
— Що — якби?
— Пішли до кабінету! — очі в Медвідя несподівано загорілися. — Ходімо, поділюся…
Вони увійшли до кабінету завідуючого і посідали.
— Слухай, — почав Ілля, — я вже не один день над цим мізкую. От, якби нам… Тільки не смійся! Організувати в себе лапароскопічну хірургію. Га?
— Яким чином? — не зрозумів Олег. — Ти уявляєш, скільки це обладнання коштує? У нас в усьому Харкові лише дві установки було, коли я відʼїжджав. Точно знаю. А у вашій області взагалі не знаю — є чи нема…
— Є, — сказав Ілля. — Дві. Одна ще не працює, але скоро відкриють. Вони нові, тому й дорогі. А ми дістанемо беушну. По гуманітарці.
— Та хто тобі таке дасть по гуманітарці? — не повірив Олег. — Та ну… Несерйозно це.
— Ще як серйозно! — не відставав Медвідь. — Я вже думав. Насядемо на нашого німця. Нехай притарабанить звідти. Йому що: поїздить по лікарнях — дадуть те, що відслужило свій вік.
— А як працюватимемо на тому, що вже відслужило?
— Ну, а як ми працюємо? — здивувався Ілля. — Покажи мені щось у лікарні таке, яке ще не відслужило? Усе за законом вже належить викидати: інструмент, койки, апаратура… А ми ж працюємо! І нічого. А плити на кухні? Вони ж розсипаються!
— Взагалі-то ти правий… — погодився Олег.
— А потім. Не рівняй термін придатності обладнання в нашому та їхньому розумінні. На їхньому «старому мотлоху» наш лікар ще двадцять років матиме за щастя працювати. Нехай би лише віддали…
— Гм-м… Цікаво… — пробурмотів Олег.