— І я кажу — цікаво. Зʼїздимо на курси, отримаємо офіційний дозвіл… Уяви собі — на обласний центр дві установки, а в нас третя. Прикинь, яка ситуація: наші хворі й так до обласної не хочуть їхати — не вигідно їм. Плюс там навіть офіційно — пʼятсот гривень за таке задоволення. Їм же ж потрібно відробляти гроші за апаратуру… А нашу установку ми отримаємо безкоштовно. Тому зможемо дозволити собі для жителів району — взагалі за сміхотворну ціну. Ну, а для приїжджих — гривень двісті-триста — і достатньо. Що, гадаєш, не приїдуть до нас звідти? Це аби лише розпочати, а там потік хворих піде. Та ми за ці бабки через півроку у відділенні євроремонт зробимо!
— А потім міжнародний симпозіум із малоінвазивної хірургії на базі Тачанівської ЦРЛ, — прокоментував Олег. — Столиця автоматично переходить із Москви у Васюки…
— Та пішов ти… Я ж серйозно! Ну, гляди, — Медвідь несподівано розлютився, погрожуючи пальцем, — як привезе Ганс лапароскопію, я тобі це згадаю… Ми з Голоюхом будемо жовчні міхури, як білі люди, по телевізору тягти, а ти далі своїм мікродоступом мучся!
— А яка різниця, — тепер уже навмисно накручував його Олег, — ти своїм лапароскопом зробиш у животі чотири дірки по півтора сантиметра, а я одну на шість. На одне виходить.
— Дійсно… — несподівано погодився Медвідь. — Що у чоло, що по лобі…
Коли Марійка увійшла до палати з ватою, змоченою спиртом, Засула вже сидів на койці, вдягнутий у спортивний костюм і тихо насолоджувався життям.
— О! — здивувалася вона. — Скоро ти запакувався. Боїшся, щоб хтось без штанів не побачив?
— Ну, ти ж бачила… — загадково посміхнувся той. — А для решти я що — експонат?
— Ну, гаразд… Експонате… — посміхнулася сестра. — Скидай. Показуй дупу.
— О… вам би тільки дупу… — хворий картинно скривився, збираючись зсунути штани.
Несподівано пилочка, яку Маша дістала з кишені, щоб розкрити ампулу, вислизнула з пальців і впала на підлогу, під сусідню порожню койку.
— Що, хвилюєшся? — підколов жінку Засула. — Я також хвилююся, коли ти заходиш…
Похитавши головою, сестра зігнулася, щоб підняти пилочку. Погляд пацієнта при цьому мимоволі прикипів до округлих стегон, що зʼявилися з-під не надто довгого халата. А пилочка наче навмисно приліпилася до підлоги й не хотіла підійматися. Очі місцевої знаменитості при цьому розширилися, і він рвучко проковтнув, соваючись на койці. А ще одна зміна, яка з ним відбулася, остаточно переконала «Казанову» в тому, що операція практично ніяк не вплинула на його організм.
Маша нарешті набрала рідину в шприц і повернулася до нього:
— Що, так і будемо сидіти? Може, ми уколів боїмося? А казали, що ви такий…
— Ти приходь увечері, побачиш, який я… — ображено пробурмотів чоловік, перевертаючись животом донизу і стягаючи штани одним пальцем донизу.
— А це тобі два в одному — і той, що на вечір також.
Вона з розгону вліпила йому укол і, притиснувши до сідниці вату його ж пальцем, вийшла.
— Ти добре подумай! — заголосив їй услід Засула, обличчя якого набуло при цьому достатньо серйозного виразу. — Більше такої можливості може й не трапитися! Заким твоя наступна зміна, я вже…
При цьому його погляд встиг «сфотографувати» доволі приємні форми, обтягнуті халатом. Він підвівся і нервово заходив по палаті.
Подарований Якимцем мобільний продовжував настирливо пискотіти, й Олег, не зумівши навпомацки вимкнути сигнал, заскочив до перевʼязочної. Там було порожньо і охайно. Спершись на стіл, він витяг телефон і відповів:
— Так.
— Привіт. Ну, що там, старий?
— Я й сам оце збирався до тебе дзвонити, — зібрався з думками Олег. — Загалом нічого видатного не відбувається. Друг твій із бородавками повністю вичухався. І навіть доньку заміж віддає. Кажуть, днями весілля. Взагалі-то цілком нормальний мужик, якщо тебе моя думка цікавить. Ніякий не вовкулака.
— Гумор недоречний, — образився Володя.
— Ну, вибач. Я просто у тому відношенні, що мужик як мужик.
— А за кого видає заміж? — після секундної паузи запитав Якимець.
— Та був тут у нас такий фельдшер — Павло. Здається, я тобі говорив за нього.
— Чому був?
— Вигнали його. Розрахували.
— За що?
— Та я й сам до пуття не знаю. Він нещодавно з Німеччини повернувся…
— Чекай-чекай! Це точно? — перебив Володя. — З Німеччини?
— Та ніби… З нелегалки. Начебто його депортували. То він після цього назад до лікарні влаштувався, а тепер за щось вигнали. Наче десь наблудив по роботі.
— Ну, добре… — зосереджено промовив Якимець. — А… А як, до речі, прізвище цього фельдшера вашого?