— Пишіть.
— Ну, як скажете.
І вона знову взялася за ручку.
Робочий день давно скінчився. За вікнами стояла темрява.
Медвідь курив, сидячи у своєму кабінеті. Увійшли Олег із Голоюхом.
— Не знаю, — сказав Тарас. — Я також не розумію, що зі слабим відбувається. Можливо, перитоніт такий починається... Але нетипово якось.
— Дякую, заспокоїв, — буркнув Ілля. — Трубки бачив у животі? Нічого не тече. Який перитоніт?
— Не знаю... — розгубився Голоюх. — А клізму ставили?
— Ставили.
— І що ми вирішуємо? — запитав Медвідь. — Може, обласному зателефонуємо? Попросимо приїхати...
— І що він тобі скаже? — не зрозумів Олег. — У нього що, гадаєш, інша думка буде?
— А в нас взагалі немає ніякої. Пацієнта обстежили від і до. Аналізи в нормі. УЗД — норма. По трубках не тече. Все гаразд... А хворий кінчається..
— Ну, припустимо, не кінчається... — зауважив Олег. — Хоча і є деякі проблеми.
— То що, чекати, поки дійсно почне кінчатися? Ні, давайте, дзвонимо Вовку. У крайньому разі поставимо до відома. Вважатиме за потрібне — приїде, а ні — то щось порадить. Ну, ви ж бачите, що ситуація нетипова!
— Добре, давай, — погодився Олег. — Дзвони. А я йду кави зварю. Відчуваю, ми тут сьогодні до ранку товктимемося.
Олег вийшов, а Ілля стурбовано спер голову на руки.
— Слухай, — почав Голоюх, — тут ще одна проблема є. Ти чув: головний Савчукову компанію розігнав?
— Давно треба було, — буркнув Медвідь.
— Воно-то так, — погодився Тарас, — але їм усім за будь-яких обставин зійде із рук, а от Валентину шкода. Її до реєстратури поперли. Несправедливо це. Вона якраз найменше винна. А отримає найбільше. І медсестра вона, попри все, відповідна.
— То й що?
— Нічого. Ти ходиш на п'ятихвилинки до головного — попроси. Як райхірург. Я вже сьогодні ходив заступатися. Не знаю, вийде чи ні, але зайве слово ніколи не завадить.
— Я ж казав, що у вас там нечисто! — ні з того ні з сього зрадів Ілля. — А ти все пирхав на мене!
— Та пішов ти! — розізлився Тарас. — Я до тебе по-серйозному! Прошу, як людину, а ти... Мені просто шкода її.
— Слухай, сердобольний... — Ілля похитав головою. — А може, завтра про це? В нас Засула після планового холециститу кінчається, а в тебе баби у голові!
— Засула твій ще років п'ятдесят кінчатиметься, — впевнено промовив Тарас. — Побачиш, ні хріна йому не буде. А про Валентину я тобі завтра вранці нагадаю. Дзвони, бо дійсно до ранку сидітимемо.
Іван Іванович Вовк, головний хірург обласного управління, йшов коридором у колі трьох колег із району, застібаючи на ходу халат.
— Отже, кажете — погрішностей не було в операції... — бурмотів він, не попадаючи хлястиком зав'язки халата у вушко за спиною.
— Ніяких, Іване Івановичу, — упевнено відповів Олег, — ми б сказали.
— А чому мікродоступом ішли? — запитав обласний.
Він вже впорався з халатом, і тепер усі четверо застигли у коридорі перед дверима палати.
— Ну, хворий не товстий, гострота приступу повністю минула... — почав Олег.
— Узагалі, це я наполіг, — перебив Медвідь. — Ситуація дійсно була сприятливою, та й... Словом, ви ж вимагаєте від нас упровадження нових технологій!
— Ну, гаразд, — погодився Вовк, — ходімо дивитися хворого.
Ліда сиділа на дивані з книжкою, притулившись до його плеча. Розглядала якийсь травматологічний атлас.
— А що, так дійсно можна? — запитала вона, вказавши пальцем на малюнок.
— Так, — Беженар відірвався від телевізора, по якому транслювали футбол.
— А ти робив?
— Кілька разів доводилося. Хоча, взагалі, це не розповсюджена операція. І травма рідко зустрічається. В основному цим обласна займається.
— А чому всіх жінок дратує, коли їхні чоловіки дивляться футбол? — несподівано запитала Ліда. — Наприклад, мене це абсолютно не ображає...
— Це тому, що я тобі ще не набрид, — знайшовся Беженар. — А якщо люди довго живуть разом, накопичуються всілякі невідповідності, додається турбот різних... Словом, нічого дивного у цьому немає.
— Тим не менше, це їх дратує. А мені навіть подобається. В тебе є свої уподобання, в мене свої — і все гаразд.
— ...Я так і знав, що це станеться рано чи пізно, — промовив Беженар.
— Що? — не зрозуміла дівчина.
— Я про футбол. Догралися. Для чого було лізти уперед? Получили...
— Шкода, — сказала Ліда. — А ти дійсно відвезеш мене у суботу додому?
— Ну, а як же! — здивувався він. — Я ж обіцяв.
— Що, аж додому? Це більше двохсот кілометрів.
— То й що? В мене машина, як годинник. Я слідкую.