— А в гості?
— До тебе? — Беженар на мить відірвався від футболу. — Ні, от у гості не можу.
— Чому? — не зрозуміла вона.
— Це незручно.
— А чому до мене — незручно? Я от у тебе постійно товчуся.
— Це моя квартира, — пояснив Беженар, — і я живу сам. А ти з батьками.
— То й що? Виходить, я не можу до себе когось запросити?
— Чому ж, когось — можеш... — незворушно продовжував пояснювати травматолог. — Друзів, подруг. Тільки не мене.
— Чому це? — обурилася Ліда. — Ти мій найкращий друг. І більше не маю кого запрошувати. Ну, лише пообідати... Га?
— Пообідати також не можна, — вів своєї Беженар із такими інтонаціями, наче мова й досі йшла про той перелом зі сторінки в атласі. — Краще в мене пообідаємо. Тобто повечеряємо. Між іншим, уже дев'ята. В мене внутрішній годинник давно дзвонить.
— Я хочу за тебе заміж, — несподівано сказала Ліда.
— Це також не можна, — спокійно, наче дитині, продовжував тлумачити він.
— Чому?
— Твого батька як звати? — запитав Беженар.
— Взагалі-то Володимир Миронович, — здивовано відповіла дівчина. — А до чого тут це?
— А скільки років йому?
— Взагалі-то, здається, сорок дев'ять... буде. А яке це має значення?
— Чи не найбезпосередніше, — пояснив він. — Якщо я на тобі оженюся, то стану перед дилемою на рахунок того, як називати твого батька— «тато» чи «Вова». Вовою незручно, тому що він буде моїм тестем. Що це за фамільярність? А татом — взагалі абсурдно, бо він молодший за мене.
Усе це Беженар пояснював, практично не відриваючись від екрану.
— Ну ось, — додав він, — уже програємо. Сьогодні явно не наш день. Ходімо, маленька, вечеряти.
Тепер уже хірурги сиділи в ординаторській, тому що у маленькому кабінеті завідуючого чотирьом було тісно.
— Ну, що можу сказати... — почав обласний. — Показань до повторної операції я не бачу. Дренажі стоять, трубки прохідні, вважатимемо, що у животі все спокійно. Якщо вірити вашому УЗД та аналізам, жовчні шляхи також у спокійному стані. Судячи з протоколу, операція зроблена чисто. З хворим відбувається щось цікаве. Якісь явища... перитонізму... Іншого й слова не придумаєш.
— Ось-ось! — зрадів Медвідь. — Дуже точно сказано!
— Більше того, — перебив його Вовк, — я б сказав... Я взагалі— то не впевнений, що грамотно висловлююся... В мене таке враження, що спостерігаються якісь явища... Повнокрів'я печінки... наче він... Ні, це я вже дурниці мелю. Давайте думати, що робитимемо.
У двері обережно постукали, і на порозі з'явилася Марійка.
— Там Засула просить, щоб хтось підійшов.
— А що сталося? — не зрозумів Ілля.
— Не знаю, просить, щоб підійшли.
— Пробачте... — Медвідь підвівся і вийшов.
— Пробачте, я також зараз... — Олег вислизнув за ним.
Обласний прокректав, підводячись зі стільчика, і разом із
Голоюхом рушив у тому ж напрямку.
— Так у чому ж справа? — запитав Медвідь, коли консиліум зупинився біля койки пацієнта, який вже протягом доби давав усім перцю.
— Я цей... — почав було Засула. — Я забув...
— Що ти забув?
— Цей... забув сказати... Воно коли зранку боліти почало, я все на світі забув...
— Я зрозумів! — мало не закричав Ілля. — Ти все-таки нажерся! Ну, ми ж тебе питали!
— Не кричи! — скривився обласний. — Дай йому сказати. Розповідай: то що ти робив вчора?
— Нічого я не нажерся! — ображено промовив Засула. — Я цей... присідав...
— Що?! — не зрозумів Медвідь.
— Присідав! — уже сміливіше вимовив той. — Ногами. Шістдесят п'ять присідань зробив.
— Скільки?! — тепер не витримав Олег. — В тебе що, не всі вдома? Тобі ж сказали — два рази обережно пройтися по палаті.
— І ще віджимався від підлоги, — додав Засула, — двадцять три рази.
— А чому так мало? — не без іронії запитав обласний шеф. Місцеві ж хірурги мовчки, пороззявлявши роти, дивилися
одне на одного.
— А більше не зміг, — із тими ж ображеними інтонаціями продовжував пацієнт. — Послабшав після операції...
Тепер уже й Вовк не знав, що говорити.
— Ні, ну ти поясни, — знову почав Ілля, — ти що, зовсім не кумекаєш? Ти ж на нормального виглядаєш!
— А я і є нормальний... — Засула геть образився.
— Тоді якого біса? Ти що, на той світ передчасно схотів?
— А в мене... виходу не було... — Засула відвернув обличчя до стінки. — Я спати не міг...
— Цікаво... — обласному повернувся дар мови. — Це що, діє, як снодійне? Не знав. Удома спробую.
— На вас не подіє, — буркнув Засула, — не той випадок. Я цей... лежу, кручуся... а спати не можу. Це як той... ну, бачили фільм про Челентано — «Приборкання непокірного»? Так він у сараї дрова рубав... А я що? В мене ні сокири, ні дрів немає! А притисло...