— …Я так і знав, що це станеться рано чи пізно, — промовив Беженар.
— Що? — не зрозуміла дівчина.
— Я про футбол. Догралися. Для чого було лізти уперед? Получили…
— Шкода, — сказала Ліда. — А ти дійсно відвезеш мене у суботу додому?
— Ну, а як же! — здивувався він. — Я ж обіцяв.
— Що, аж додому? Це більше двохсот кілометрів.
— То й що? В мене машина, як годинник. Я слідкую.
— А в гості?
— До тебе? — Беженар на мить відірвався від футболу. — Ні, от у гості не можу.
— Чому? — не зрозуміла вона.
— Це незручно.
— А чому до мене — незручно? Я от у тебе постійно товчуся.
— Це моя квартира, — пояснив Беженар, — і я живу сам. А ти з батьками.
— То й що? Виходить, я не можу до себе когось запросити?
— Чому ж, когось — можеш… — незворушно продовжував пояснювати травматолог. — Друзів, подруг. Тільки не мене.
— Чому це? — обурилася Ліда. — Ти мій найкращий друг. І більше не маю кого запрошувати. Ну, лише пообідати… Га?
— Пообідати також не можна, — вів своєї Беженар із такими інтонаціями, наче мова й досі йшла про той перелом зі сторінки в атласі. — Краще в мене пообідаємо. Тобто повечеряємо. Між іншим, уже девʼята. В мене внутрішній годинник давно дзвонить.
— Я хочу за тебе заміж, — несподівано сказала Ліда.
— Це також не можна, — спокійно, наче дитині, продовжував тлумачити він.
— Чому?
— Твого батька як звати? — запитав Беженар.
— Взагалі-то Володимир Миронович, — здивовано відповіла дівчина. — А до чого тут це?
— А скільки років йому?
— Взагалі-то, здається, сорок девʼять… буде. А яке це має значення?
— Чи не найбезпосередніше, — пояснив він. — Якщо я на тобі оженюся, то стану перед дилемою на рахунок того, як називати твого батька — «тато» чи «Вова». Вовою незручно, тому що він буде моїм тестем. Що це за фамільярність? А татом — взагалі абсурдно, бо він молодший за мене.
Усе це Беженар пояснював, практично не відриваючись від екрану.
— Ну ось, — додав він, — уже програємо. Сьогодні явно не наш день. Ходімо, маленька, вечеряти.
Тепер уже хірурги сиділи в ординаторській, тому що у маленькому кабінеті завідуючого чотирьом було тісно.
— Ну, що можу сказати… — почав обласний. — Показань до повторної операції я не бачу. Дренажі стоять, трубки прохідні, вважатимемо, що у животі все спокійно. Якщо вірити вашому УЗД та аналізам, жовчні шляхи також у спокійному стані. Судячи з протоколу, операція зроблена чисто. З хворим відбувається щось цікаве. Якісь явища… перитонізму… Іншого й слова не придумаєш.
— Ось-ось! — зрадів Медвідь. — Дуже точно сказано!
— Більше того, — перебив його Вовк, — я б сказав… Я взагалі-то не впевнений, що грамотно висловлююся… В мене таке враження, що спостерігаються якісь явища… Повнокрівʼя печінки… наче він… Ні, це я вже дурниці мелю. Давайте думати, що робитимемо.
У двері обережно постукали, і на порозі зʼявилася Марійка.
— Там Засула просить, щоб хтось підійшов.
— А що сталося? — не зрозумів Ілля.
— Не знаю, просить, щоб підійшли.
— Пробачте… — Медвідь підвівся і вийшов.
— Пробачте, я також зараз… — Олег вислизнув за ним.
Обласний прокректав, підводячись зі стільчика, і разом із Голоюхом рушив у тому ж напрямку.
— Так у чому ж справа? — запитав Медвідь, коли консиліум зупинився біля койки пацієнта, який вже протягом доби давав усім перцю.
— Я цей… — почав було Засула. — Я забув…
— Що ти забув?
— Цей… забув сказати… Воно коли зранку боліти почало, я все на світі забув…
— Я зрозумів! — мало не закричав Ілля. — Ти все-таки нажерся! Ну, ми ж тебе питали!
— Не кричи! — скривився обласний. — Дай йому сказати. Розповідай: то що ти робив вчора?
— Нічого я не нажерся! — ображено промовив Засула. — Я цей… присідав…
— Що?! — не зрозумів Медвідь.
— Присідав! — уже сміливіше вимовив той. — Ногами. Шістдесят пʼять присідань зробив.
— Скільки?! — тепер не витримав Олег. — В тебе що, не всі вдома? Тобі ж сказали — два рази обережно пройтися по палаті.
— І ще віджимався від підлоги, — додав Засула, — двадцять три рази.
— А чому так мало? — не без іронії запитав обласний шеф. Місцеві ж хірурги мовчки, пороззявлявши роти, дивилися одне на одного.
— А більше не зміг, — із тими ж ображеними інтонаціями продовжував пацієнт. — Послабшав після операції…
Тепер уже й Вовк не знав, що говорити.
— Ні, ну ти поясни, — знову почав Ілля, — ти що, зовсім не кумекаєш? Ти ж на нормального виглядаєш!