— А я і є нормальний… — Засула геть образився.
— Тоді якого біса? Ти що, на той світ передчасно схотів?
— А в мене… виходу не було… — Засула відвернув обличчя до стінки. — Я спати не міг…
— Цікаво… — обласному повернувся дар мови. — Це що, діє, як снодійне? Не знав. Удома спробую.
— На вас не подіє, — буркнув Засула, — не той випадок. Я цей… лежу, кручуся… а спати не можу. Це як той… ну, бачили фільм про Челентано — «Приборкання непокірного»? Так він у сараї дрова рубав… А я що? В мене ні сокири, ні дрів немає! А притисло…
Усіх присутніх повторно схопив справжній правець. А потім Ілля, нарешті збагнувши все і прийшовши до тями, закричав:
— Ну, це кінець! Ти ж мене у могилу зведеш, Челентано наш дорогий! Я з твоєї милості обласного начальника серед ночі з ліжка підняв!
Учотирьох вони стояли внизу біля входу до хірургічного корпусу. З неба дрібно мрячило. Осінь на повну збиралася братися до справи. Кроків за десять стояла машина обласної «санавіації». Двигун уже працював, фари були ввімкнені.
— Іване Івановичу, пробачте, що дарма витягли вас сюди… — виправдовувався Ілля. — Але ж самі бачите, якою була ситуація.
— Та годі вже! — відмахнувся Вовк. — Навпаки, добре, що дарма. Це набагато краще, ніж якби у хворого серйозні проблеми зʼявилися. Головне — знебольте його зараз відповідно. Завтра-післязавтра все минеться. Зателефонуйте мені, як він.
— Звичайно, Іване Івановичу…
— А взагалі, випадок казуїстичний, — продовжував обласний. — Я чогось подібного за всю свою практику не пригадую. Не дивно, що й ви заплуталися. Дав він нам перцю. Я сам, зізнатися, у глухому куті опинився. Що поробиш — така наша робота. Чого не буває… Від несподіванок важко застрахуватися. Головне, робіть завжди все так, щоб хворому добре було. Але… — шеф підніс пальця догори, — при цьому не забувайте писати, як вимагають. Інакше сам же ж приїду і буду роздавати «медалі». Ви ж бачите, в яких умовах працюємо. Медицина наша покинута на виживання. Інакше й не скажеш. Працювати немає чим, зарплатня… словом, це взагалі не зарплатня. А з іншого боку, за нами вже почали перевіряти кожну кому. І повірте мені, ця тенденція ще тільки набирає обертів. Тому, хлопці, прошу вас — пишіть. Сколупнув гноячка — запиши. Проповзла воша по нозі в хворого — запиши. Грамотно і педантично.
— Воша на нозі — це вже педикульоз, — зауважив Ілля.
— Отож і воно! — зрадів обласний. — Диви, як ти швидко схоплюєш… А журнали операційні чому три дні не писані? Глядіть, шановні. Якщо хочете з відносною упевненістю дивитися в найближче майбутнє — пильнуйте документацію.
— Якщо все це писати, часу робити не залишиться, — похмуро промовив Голоюх.
— Вірю, — погодився Вовк. — Але нічим допомогти не можу. Я людина державна. Мене також є кому перевіряти і змішувати не хочу казати з чим. Ви гадаєте — мені воно треба? Як на мене, було би хворому добре — і достатньо. Але плювати проти вітру — справа марна.
Він важко зітхнув.
— Ось так, колеги… Перспективи, що ми припинимо жити і працювати догори цапки, а почнемо по здоровому глузду все робити, я не бачу. Скоріше, навпаки. Тому пристосовуйтеся виживати серед цього царства інструкцій та чиновників. Колектив у вас гідний, та й люди ви у медицині не випадкові — це я знаю.
— Випадкові давно у Португалії, — сказав Ілля.
— Також правильно, — погодився Вовк, — хоча не нам їх засуджувати. Тут не знаєш, де завтра сам опинишся… Ну, все, — він подав руку всім по черзі.
— Дякуємо ще раз, — сказав Олег, — і пробачте за паніку.
— Нічого, — заспокоїв обласний. — Все, щасливо вам. Ілля Петрович, не забудь: за два місяці комплексна перевірка. Готуйтеся.
Він клацнув дверцятами, і машина рушила до виїзду.
— Чорт забирай, — зітхнув Медвідь, — і навіщо він про цю перевірку нагадав? Так усе гарно було…
— Та не грузися ти, витримаємо, — заспокоїв Олег.
— А він також… — зауважив Голоюх. — Зараз — буцімто колега, а нагряне з перевіркою — усім чортів дасть.
— Що йому залишається? — заперечив Ілля. — Він ще нормальний мужик. Гріх жалітися. Усі б обласні були такими… А плювати проти вітру — я також вважаю — марно. Ось ти, Олег, в своєму Харкові плював проти вітру?
— Іноді доводилося, — відповів той. — Інакше як би я тут опинився?
— Ось бачиш? — повчально промовив Ілля, звертаючись до Голоюха. — Ось тобі живий негативний приклад такого експерименту.
— Ну, чому негативний? — здивувався Тарас. — Навпаки, позитивний. Якби не плював, ми би не мали задоволення лицезріти його у своєму колективі.