— Скальпель…
Віра простягла скальпель у серветці.
— Господи… «Парагон»! — картинно здивувався Медвідь. — А мій учора взагалі не різав. Тепер ви, Олег Вікторович, будете на особливому положенні, як король. Я ж у них зараз в опалі, за операційні журнали…
— Ілля Петрович, не вигадуйте, будь ласка, — попросила Віра, — для мене усі лікарі однакові.
— Правда?! — здивувався Ілля. — А чого ж ти мені вчора підсунула рукавиці шість із половиною замість «вісімки»? Я думав — до кінця операції пальці повідпадають! Затискач!
— Дала такі, які хворий купив, — коротко відповіла вона, подаючи затискач.
— Ну, в тебе ж завжди є на загашнику! От і дала б мені «вісімку», а ці потім сама б колись вдягла. Вʼязатися! І так, напевно, й було б, якби не кляті операційні журнали.
Сестра простягла нитку на затискачі:
— А щодо загашника ніяких розпоряджень із вашого боку не було.
Олег оперував мовчки, слухаючи цю перепалку.
— Звичайно, — погодився Ілля, — щодо атравматичного кетгута також сьогодні не було розпоряджень, тим не менше — нате вам, Олегу Вікторовичу, раз ви мене не діставали, а Ілля Петрович нехай подивиться. Затискач!…І висновки зробить…
— Атравматичний кетгут — це для хворого, — мало не по складах промовила Віра, вкладаючи у руку лікаря затискач. — Операція сьогодні делікатна, нехай хворому краще буде.
— Так?! — здивувався Ілля. — А тісні рукавиці й тупі голки — також для хворого, виходить? Отже, по-вашому, мій хворий винен у тому, що він мій?
— Ну чому? — щиро здивувалася вона. — Ви ж однаково зробите все як належить, навіть тупою голкою, тільки просто більше помучитеся.
— Одначе! — Ілля навіть не знайшов слів у відповідь, а лише безпорадно вирячився на колег, наче шукаючи співчуття. — Ні, ви чули це? Ні, ну це ж взагалі безпрецедентні заявочки!
— А ви як гадали? — наче нічого й не сталося, гнула своєї Віра. — Взяли собі за правило діставати операційних сестер і доводити їх до сліз… Олег Вікторович, в нас діатермія підʼєднана. Давати?
— Давай, — відповів Олег, — бо тут сьогодні чогось усе розкровилося…
— Ну ось, і діатермія готова… — продовжував сичати Ілля.
Сестра подала насадку, від якої тягся електричний дріт. В операційному полі затріщало, зʼявився легкий димок.
— Інша справа, — зрадів Олег. — Тепер скоріше піде. Давай, шквар…
— Не завадило б швидше, — погодився Медвідь, — мене там німець чекає. Все-таки хочу прозондувати ситуацію із апаратурою.
Ганс дійсно вже двадцять хвилин стирчав унизу під хірургічним корпусом. Дверцята його джипа були відчинені, а сам він походжав поруч.
Новий УАЗ підʼїхав до входу і розвернувся. Лікарка з фельдшером вивели з нього породіллю з величезним животом, яка згиналася й стогнала. На сходах їх уже зустрічали. Німець мовчки спостерігав цю картину.
— Гансе, а ти кого тут чекаєш? — обізвалися до нього ззаду.
Це був головний. Швидкою ходою він крокував із корпусу до корпусу, накинувши поверх білого халата плащ.
— Метфіть, клафний хірург, какой-то просьба імель, — відповів німець. — От, небагато ждайт треба…
— Так… — Лабо зітхнув, похитавши головою, коли породілля зникла у дверях, — не надто часте явище у теперішні часи.
— Почʼєму? — не зрозумів Ганс.
— Не хочуть народжувати, — пояснив головний. — Умови життя важкі. Молодь взагалі за кордон тікає, хто куди може. Колись, памʼятаю, щойно я сюди прийшов — сімсот родів на рік. Щодня двоє родили. За минулий рік — сто шістдесят. Можеш собі уявити? У нас зараз, між іншим, відʼємний баланс населення. Помирає більше, ніж народжується. За минулий рік населення району зменшилося на шістдесят чоловік. Що ти там побачив?
Німець стояв і, вирячившись на машину «швидкої», про щось думав.
— Я єст найн понімайт, — сказав він нарешті. — Як то понімайт — «подарунок пресідента»? Треба думайт — цей машінен куплений ваш пресідент за свой лічний капіталь і єст подарофан для Тачановскій клінік?
— Ні, — засміявся Лабо, — я гадаю, не за особистий капітал…
— Токда де тут єст смисль? Клінік — от государстфо, пресідент — от государстфо, капіталь — також от косударстфо. Як понімайт — подарунок?
Головний лише важко зітхнув:
— Розумієш, Гансе, у нашій країні багато таких речей, які взагалі неможливо пояснити прагматичному тверезому німцю.
— О! — зрадів Ганс. — Токда скоро путєт свʼято, старий Ганс приймайт нєбахато алкохоль і клафний доктор Лабо поясняйт для Ганса цей складний процес.
— Не допоможе, — посміхнувшись, заперечив головний. — Німець цього не зрозуміє ні пʼяний, ні тверезий. Те, що в нас відбувається, я навіть сам собі не завжди можу пояснити. Просто ми так живемо.