— Што єст тонзілектомія пер ректум?
— Видалення гланд через задній прохід, — похмуро пояснив Лабо.
— Расве такоє єст восможний? — здивувався німець.
— Як бачиш... — відповів головний.
Щур перегортав журнал, сидячи в ординаторській на дивані, коли увійшов Медвідь.
— Привіт. Ти що так захоплено вичитуєш?
— Здоров, — той простяг руку. — Дали почитати журнал із Польщі. Це їхні анестезіологи такий видають.
— Нічого...— Ілля перегорнув кілька сторінок і повернув журнал. — Слухай, подивися мені хворого на завтра. Геморой. Щойно поступив, повністю обстежений. Завтра прооперуємо.
— Добре зафіксований хворий анестезії не потребує, — заявив Щур, не відриваючись від журналу.
— Це що — в поляків таке написано? — здивувався Ілля. — Ходімо, розумнику...
— Гаразд, — сказав Щур, — за півгодини. Я підійду. Як прізвище?
— Ходімо зараз, — наполягав Ілля. — Він просився, щоб я його додому відпустив до завтра. Ходімо — глянеш, і нехай іде з Богом. А завтра прийде на операцію.
— А що за поспіх? — здивувався Щур.
— Ну, просився чоловік! До того ж, якоюсь мірою наш колега, також лікар...
— Який ще лікар? — насторожився Щур.
— Ветеринарний. З Калитвина. У них там велике господарство — чотири ветеринари є. Я й не знав.
— Ветеринар? — несподівано зрадів Щур. — Ану, йдемо! Мені якраз ветеринар потрібен. Третій день щось із котом діється. Ти ж знаєш — цей, персидський. Жінка мені вже дірку на голові зробила — лікуй та лікуй. А я що розумію?
— Може, зжер що не те? — припустив Ілля.
— Може, й зжер. То я поексплуатую твого ветеринара?
— А чому ні? — погодився Медвідь. — Подивиться твого кота. Фахівець все-таки... Ходімо!
Коли вони увійшли до палати, назустріч підвівся з койки дебелий вусатий чоловік у спортивному костюмі. Перед цим
він читав газету, сидячи на ліжку. Пацієнт виглядав цілком спокійним і навіть задоволеним. Збоку навряд чи можна було запідозрити, що це людина, якій завтра світить оперативне втручання.
— Ну ось, — сказав Медвідь, — це наш хворий, як я казав — також лікар, Василь Васильович Гриневич. А це наш анестезіо— лог — Сергій Андрійович, він буде у вас на наркозі.
Обоє кивнули, вітаючись.
— Василю Васильовичу, — продовжував Ілля, — зараз лікар вас подивиться, а потім, як ми й домовлялися, до завтра їдете додому. Але в мене до вас прохання. Чи не могли б ви зі свого боку, як фахівець, також проконсультувати лікаря?
— А що таке? — ветеринар повернувся до Щура.
— Та ви знаєте, з котом вдома щось неладне... Не їсть, якийсь пасивний став...
— А дружина його від переживання ні спати, ні їсти не може, — додав Ілля.
— Звичайно, — зрадів Гриневич, — подивимося вашого кота!
— Ну, тоді я вас залишаю, працюйте, — і Медвідь вийшов із палати.
Олег був у ординаторській сам. Закривши папку з історіями, він витяг із куртки телефон і набрав номер. На тому кінці відповіли одразу — приємний жіночий голос, хоча й дещо діловий.
— Алло?
— Привіт.
— Хто це? — не зрозуміла Ольга. — Олежку, це ти?
— А хто ж...
— Так ти ж у лікарні!
— А де ж мені бути. У хірургії й сиджу.
— Нормально, — сказала вона. — Це що, початок наступного етапу знайомства? Міг би й зайти, між іншим...
— Міг би, — відповів він, — але це довго. А діло не терпить.
— Тоді розповідай.
— Розумієш, тут у Голоюха день народження. Ну, запросив Медвідя... І мене, звичайно.
— То що?
— Так... мені наче самому тепер незручно йти... Ти як на це дивишся?
— Гм-м... — Ольга виявилася явно не готова до подібної пропозиції. — А як ти це собі уявляєш? Запрошували не мене, а тебе.
— То й що? Ти ж зі мною... У світському товаристві так прийнято, між іншим...
— Олежку... Але ж іще ніхто нічого не знає...
— Я гадаю, не буде катастрофи, якщо дізнаються, — сказав Олег. — Так, невеличкий скандальчик днів на два у масштабах вашого, тобто, нашого закутка. Тут і так надто тихо. Потрібен хоч якийсь струс, щоб ваш Тачанів прокинувся.
— Здається, ти надто великої думки про свою персону, — сказала Ольга. — Можливо, ніхто й не зверне уваги.
— Ну, не про свою, а про твою, — пояснив Олег. — До того ж, я вже сказав, що буду не сам.
— Олег! Але ж ти мене навіть не спитав!
— Питаю, — пояснив він. — За п'ять хвилин прийду на каву.
Скінчивши розмову, хірург не сховав телефон, а набрав ще
один номер.
— Володю?
— О, дуже радий! — голос Якимця свідчив про неабиякий настрій. — Що там у тебе?
— Та, загалом, нічого такого. Йду на день народження.