— А чого це сьогодні така тиша? — запитав Ілля. — Хоч би хто анекдот якийсь новий видав. Мовчать, як риби…
— Так ви її самі створили, доктор, — здивувалася Віра. — То вам це не так, то нитки не такі…
— То журнали не пописані, так? — знову взявся за своє Медвідь.
— Так, — підхопився Голоюх, відчувши небезпеку, — я згадав анекдот. Цього ще ніхто не чув.
— Давайте, доктор, — зраділа Наталя, — давно вже час…
— Так ось — наїхав рекет на Кашпіровського. Вдерлися до хати вночі — кажуть: «Давай гроші. Пʼять тисяч баксів». А він їм: «Мужики, звідки в мене такі гроші? Я бідний доктор, усіх безкоштовно лікую!» А вони не вірять. Кажуть: «Ні хрена. Давай бабло, або замочимо тебе просто зараз».
Дві санітарки за допомогою Щура переклали сплячого хворого на каталку і повезли з операційної.
— Гриневича давайте! — крикнув їм услід Медвідь. — Тільки швиденько, не тягніть. Ну-ну, далі?
— Ну, що робити? — продовжував Голоюх. — Бачить Кашпіровський — хана, хлопці серйозні, круті, не жартують… Треба платити, нікуди не подінешся. Витяг гаманець, відрахував пʼять тисяч зелених, кинув їм: «Нате, гади, засріться…». Ну, вони бабки забрали, на «мерси» сіли і поїхали.
В операційній запанувала тиша.
— Це що, все? — не витримав Щур.
— День серуть, два… — продовжував Голоюх.
Операційна поступово наповнилася реготом. Сміялися всі.
— … тиждень із горшків не злазять!
Нарешті всі пересміялися.
— Ну, бачить братва, справи кепські. Ходять по лікарях, ніхто помогти не годен. Беруть ті пʼять тисяч, зверху ще десять своїх і йдуть до Кашпіровського. «Пробачте, — кажуть, — Анатолію Михайловичу, не подумавши наїхали на вас. Пробачте придурків. Візьміть ваші пʼять тисяч назад, а зверху ще десять наших, тільки зробіть так, щоб ми перестали срати». Ну, Кашпіровський гроші перерахував, кинув у стіл, каже: «Гаразд, хлопці, не сріть».
Усі знову затихли.
— Ну, а далі? — не витримала Наталя.
— День не сруть, два…
Операційна знову вибухнула. Сміялися до сліз.
— Тиждень із горшків не злазять, а толку — нуль. Бачить братва — зовсім кранти. Вже бояться йти до нього. Беруть тридцять тисяч, йдуть до Алана Чумака. Кажуть: «Так, мовляв, і так, Алане Івановичу, мали якось дурість наїхати на Кашпіровського, а він, гад, тепер знущається. Поможіть, бо зовсім вже загинаємося». «Гроші є?» — Чумак їх питає. «Ось, — кажуть, — тридцять тисяч». Чумак гроші перерахував, сховав і каже: «Гаразд, хлопці, заряджу вам воду». А вони: «Раптом не допоможе?» То він їм: «Не сціть, усе буде гаразд…»
От тепер вже зірвався справжній регіт. Найгірше виявилося тим, хто був стерильний і не мав змоги триматися за живіт. Коли нарешті всі заспокоїлися, Медвідь запитав:
— А ми що, оперувати сьогодні не будемо? Чого вони хворого не дають? Ну, вічно резину тягнуть… Наталю, не в службу, а в дружбу, збігай, піджени їх, бо до вечора збиратимемось…
— Сміх-сміхом, — сказав Щур, коли медсестра зникла за дверима, — а я знаю дійсно правдиву історію про Кашпіровського — це зі знайомою моєї дружини сталося. Вона така розгодована була — жах… Кілограмів зо сто пʼятдесят важила. Усе спробувала — жодного результату. Уяви — трагедія. Жінка навіть заміж не може вийти! А тут якраз Кашпіровський зʼявився. Ну, вона всі його сеанси дивилася — ніякого результату. То хтось їй порадив поїхати-таки до нього на прийом. Ну, ви уявляєте собі, як тоді було до Кашпіровського на індивідуальний прийом потрапити? Місяць товклася у Києві по чергах. Купу бабок на хабарі всяким чиновникам вивалила… Нарешті домоглася.
До операційної увійшла розгублена Наталя.
— Де хворий? — тихо запитав її Медвідь.
— Шукають, — так само тихо відповіла вона.
— Як це — шукають?!
— Просто. Ніде немає. Нещодавно ще був, а зараз немає.
— Як це — немає? — обурився Ілля. — Може, до туалету вийшов?
— Та ні, всі туалети обдивилися.
— Ну, може, прийшов до нього хто? Може, від нервів перекурити вийшов? Та що ви, як діти, чесне слово? Хворого знайти не можуть…
— Вони шукають, — переконувала Наталя, — всі, навіть Олег Вікторович допомагає!
Медвідь лише обурено похитав головою.
— Ну, так що там, Сергію Андрійовичу, з цією родичкою?
— Уявіть собі, — продовжував Щур, — баба стільки сил та коштів витратила, схуднути хоче — аж пищить… І ось нарешті стоїть перед отими заповітними дверима, свято вірячи, що зараз… Одним словом, заводять її. Зала здоровезна. А він сидить десь аж там у кутку за столом, що навіть обличчя не видно. Ще й пише. Навіть голови не підняв! Питає: «Що у вас?». А вона: «Так і так, дуже товста, схуднути не можу, все перепробувала…». Він не дослухав і каже: «Жрать надо меньше. Слєдующій». Так її й вивели. У баби у коридорі шок, істерика. Подумати — вона на нього, як на Бога, а він… Так і поїхала додому.