— І що, і все? — тремтячим голосом перепитала Наталя.
— Усе, — відповів Щур. — А вдома приїхала, сіла жерти — не може. Апетиту немає, до їжі відраза. Так і схудла. Заміж давно вже вийшла. На Кашпіровського свого досі молиться.
— Нормально… — перетравлюючи почуте, промовив Медвідь. — Ні, ну як це називається? Він що, озвірів, цей ветеринар? Ну так же ж не можна! Серйозний чоловік, також лікар… Ану, Наталю…
Тим часом увійшов Олег.
— Слухайте, — почав він, — хворого вашого дійсно немає. Пропав! Із кінцями… Дівчата все обдивилися. Надвір бігали…
— Цирк безплатний, — сказав Ілля. — А інші хворі у його палаті що кажуть?
— Вийшов із палати… Далі ніхто не знає.
— Ну… і що робити накажете?
— Не знаю, — знизав плечима Олег. — Якесь непорозуміння… Втекти у будь-якому разі не повинен…
— А я що, так тут повинен стояти? — розізлився Ілля. — Мені за півтори години на складі треба бути — січкарню забирати.
— Яку ще січкарню? — не зрозумів Олег.
— Апарат такий, — популярно пояснив Голоюх. — Сам бурячиння для свиней дрібнить, щоб руками не різати. Півтонни за годину.
— О Господи…
— Ну, ви міський, не розбираєтеся… — проспівала Наталя. — А наш доктор також поспішає — на похорон.
— До кого? — здивувався Ілля.
— У нього кіт помер…
Медвідь мовчав якусь мить, а потім несподівано здер рукавиці та, кинувши їх на підлогу, пішов із операційної.
— Ти куди? Ілля Петрович! — не зрозумів Щур. — Нам що, також можна розходитися?
— А що ж іще! — зірвався Медвідь. — Кіт накрився, а ти мовчиш… Так би до вечора твого ветеринара шукали!
— До чого тут мій кіт? — не зрозумів Щур.
— Ну, Гриневич його лікував?
— Лікував… і клізму робив…
— І що після того?
— Здох…
— А ветеринар що сказав?
— Що я сам повинен розуміти — медицина не всесильна…
Перші жовті листки вже лежали під деревами, а кругом яскравіли чарівні осінні барви. Стояла тиха тепла погода, хоча час від часу зривався достатньо відчутний вітерець, що здіймав вихор пилюки на дорозі, а потім так само несподівано кудись зникав.
— Гарне місце, — сказав Олег, розкладаючи шампури на мангалі, в якому вже тлів яскраво-червоний жар.
— Тут влітку народу — тьма, — пояснював Голоюх. — На річці рибалять, загоряють. А от восени та ще й у будень нікого.
— Застряг шеф, — сказав Олег.
— Шарманку вибирає…
Ольга з Людмилою підійшли, нагулявшись.
— Ну що, мужчини, — запитала Люда, — коли куштуватимемо? Дуже вже смачно пахне…
— Це дим, — сказав Тарас. — Мʼясо ще не почало готуватися. Однаково Медвідь ще не приїхав.
— Та он, їде! — вигукнула Ольга.
«Нива» підʼїхала і зупинилася. Вигляд завідуючого, що виліз із машини, був не надто задоволений.
— Привіт іменинникам, — сказав він.
На обличчі Іллі зʼявився натуральний подив, коли побачив Ольгу.
— Приємно вас тут бачити, незрівнянна пані Ольго…
— Ото вже не чекали… — посміхнулася вона.
— Дійсно, не чекав, — не став заперечувати Ілля. — Але воно й на краще. Бо сьогодні цілий день виключно неприємні сюрпризи. Хворий мало не з операційної втік, січкарню не купив…
— Чому? — здивувався Голоюх.
— Здоровезна, громіздка. Увесь її вигляд підказує, що скоро поломиться. О… де це я так забруднився?
Знявши куртку, Ілля заходився тріпати її, перекинувши через низьку гілку дерева. Підійшла і привіталася з товариством його дружина.
— Бачиш — і він також не сподівався мене тут побачити, — прошепотіла Ольга.
— Я також не сподівався побачити тебе тут, — так само тихо відповів Олег.
— У якому це значенні? — не зрозуміла вона.
— У найбанальнішому.
— Дійсно. Ну хто б ще зумів так сказати! — здивувалася вона.
— Ну, досить уже, потім будете шепотітися, — заявив Тарас, що взявся не знати звідки. — Сідаємо. Починаємо з холодних закусок, а там і шашлички достигнуть.
Вони розсілися на двох схрещених колодах, навколо столика, поставленого у кутку. На ньому серед царства нарізаних огірків, помідорів та мʼясних закусок стояли пляшка горілки і шампанське. Медвідь кректав найголосніше, влаштовуючись на краю колоди.
— Та не переживайте так, Ілля Петрович, — намагалася підбадьорити його Ольга. — Усі невдачі мають тимчасовий характер.