— Бісівщина якась… — знизав плечима Олег. — А що ж ти хочеш, щоб я там робив?
— Ну, не знаю… — невизначено скривився Володя. — А що мені залишається? Ніхто нічим не може допомогти. Може, насправді існує якийсь звʼязок? Ну, на рівні п-паранормального… Звідкись я ж дізнався, що це трапилося саме там! Якось це мусить бути повʼязано. Тому походиш, подивишся… Дізнаєшся, що сталося у їхній лікарні того дня, коли я їхав поїздом. Це ж у ній все відбувається! І я їздив туди вже потім, коли жахи почалися. Обійшов кругом цю бісову богодільню. Уявляєш — там біля самої лікарні дійсно якась лісопосадка починається. Але ж у сні все вночі було. Спробуй розрізнити… Ще я памʼятаю багато інших деталей. На одних дверях така ручка була… Двері білі, з табличкою, а вона якась жовта, старомодна. Є й інші деталі. Ну, не можу пояснити тобі все одразу, але якщо працюватимемо разом, звʼязок телефоном… Словом, конкретний план якось виробиться. Головне — почати. Я відчуваю, розумієш…
Обличчя Якимця мало благальний вигляд. Від хвилювання він замовк.
— Володю, — сказав Олег, — мені здається, ти дещо не так розумієш і багато що перебільшуєш. А може, ти просто перевтомився? Га? Моя порада: тобі просто потрібен нормальний психотерапевт і повноцінний відпочинок. Давай я краще…
— Оце ти дарма, — перебив Якимець. — їй-Богу, дарма. Мене вже стільки психіатрів передивилося, що хірург навряд чи зможе порадити щось толкове. Я покликав тебе не для того. Я пропоную роботу. За гарне бабло. Ти згоден спробувати?
— Та що пробувати? — не втримався Олег. — Шукати у темній кімнаті чорну кішку? Як там казав Гліб Жеглов: а якщо її там узагалі немає?
— Ну, це ми ще подивимося — є, чи немає… Скажи — чому він мені приснився, отой довбаний Тачанів таким, як є насправді!?
— Володю, я працюю тут. Мене ніхто нікуди не відпустить. У мене хворі, чергування… Тим паче, відпустку свою я вже використав.
— Це мої проблеми, — не вгавав Якимець. — Знайду тобі молоду мамашу, оформиш лівий декрет…
— Що?! Та ти у своєму розумі? Який декрет?!
— Звичайний. Декретна відпустка на дитину може бути оформлена на зовсім чужу людину. От і підеш, а сам туди… Місце за тобою збережеться. Ну, а платити, звісно, я тобі буду.
— Слухай, у тебе хвора уява, — розвів руками Олег. — Що про мене говоритимуть? Це ж буде анекдот на всю лікарню. І потім — займатися чортзна-чим…
— Ну, чому зразу чортзна-чим? — не погодився Володя. — Тим самим, що й тут. Лікувати, оперувати. І побіжно —… Ти ж лікар. Зумієш розібратися в усіх потрібних нюансах. А мені, навіть якби і вліз туди якимось різноробочим, багато що буде не під силу. Та я й боюся, якщо чесно. Як уявлю собі той Тачанів — мороз по шкірі… Між іншим, знаєш, чим зараз наші лікарі займаються? Родич моєї бухгалтерки, доктор, уже півроку в Португалії на будівництві зашибає. За чотириста пʼятдесят баксів на місяць. Відбійним молотком та у респіраторі. А ще одна дама у Греції за дідом-маразматиком горшки з гімном виносить. Також докторка. А ти…
— Володю, я задоволений своєю роботою, — перебив Олег. — До того ж, просто так ніхто мене не відпустить. І потім — я взагалі не вважаю, що зможу там чимось бути тобі корисним. А на роботі у мене зараз неприємності. Тому, якщо чесно, мені не до…
— Вісімсот зелених на місяць, — сказав Якимець, перехиляючи коньяк у горлянку, — за те, що ти тут робиш практично задарма. І ще за невеличку розвагу у вигляді легенького детективу. Що тут ще думати?
— Володю, — повторив Олег, — повір мені, я зараз такий задовбаний, після цієї ночі… Абсолютно нічого не кумекаю. Тим паче, йдеться про такі екзотичні речі. Давай відпочинемо. Я повинен відіспатися, на роботі дещо втрясу, а там якось зустрінемося, посидимо… Чесно. От сиджу, а очі самі заплющуються.
— Ну, гаразд, — невесело промовив Якимець. — Я зателефоную за тиждень. Домовилися? Але ти подумай!
— Гаразд.
— Я відвезу, — Володя був смикнувся зі стільчика.
— Ні-ні! — Олег замахав руками, — я тут недалеко… Дзвони, коли що…
Якимець не відповів нічого, лише провів приятеля невеселим поглядом. Потім узяв випиту до половини пляшку, наповнив келишок до країв і перекинув у горлянку.
Професор Желязко біг коридором своєю звичайною ходою, вклоняючись усім по дорозі, напустивши зосереджений вираз на обличчя, котре на той момент уже прикрашали автографи ясновельможної пані. Втім, міміка професора докорінно змінилася, коли за рогом довелося зіткнутися із завклінікою.