— А скільки там було? — запитав Олег.
— Триста вісімдесят гривень. І ще тридцять доларів про всяк випадок.
— Давай, вивертай кишені, рахуємо, що ти назбирав, — скомандував Олег.
Медвідь витяг зіжмакані гроші. Усі разом перерахували «сукупний дохід».
— Дрібниці, — сказала Ольга, — ще пʼятдесят гривень і десять доларів. Давайте, може, ланцюжком спробуємо?
На вулиці було геть темно. «Нива» загальмувала на одному з поворотів. Медвідь, відчинивши дверцята, виліз із пасажирського місця і відкинув сидіння, випускаючи Олега та Ольгу.
— Ой, як тепер вільно стало… — почувся ззаду голос Людмили.
— Ну, не хочете далі їхати — гуляйте пішки, — промовив Ілля, простягаючи руку. — Я ж казав — то була біла смуга.
— Пройдемося, — відповів Олег. — Тут навпростець два кроки.
— А про смуги — це спірне питання, — додала Ольга, — гроші ж знайшлись.
«Нива» відʼїхала.
— Ну, ходімо, — сказав Олег, підставляючи руку. — Проведу тебе додому.
— А там, може, й вдасться на чашку чаю напроситися, — додала Ольга.
— Може, й вдасться, — погодився він. — Я все-таки заслужив. Що, скажеш, погано час провели? Як на мене — весело.
— Нормально, — погодилася вона. — Я насміялася, як ніколи. Правда…
— Що?
— Знаєш, іноді я вашого гумору не розумію. Точніше, не зовсім. Якийсь він… ну, розумієш, віддає чимось таким…
— Цинізмом? — підказав Олег.
— Щось таке… блюзнірством якимось… Все-таки хворі люди, чужі страждання… Якось незручно жартувати про це… Збоку, припустимо, той, хто тебе не знає, міг би подумати, що ти зовсім черствий і нечутливий.
— А що, це не так? — спробував віджартуватися він.
— Гадаю, ні…
— Бачиш… — подумавши, більш серйозно відповів Олег, — людина звикає практично до усього. Це обʼєктивно. Той, хто, припустимо, все життя каналізації чистить, — перестає гидувати і міг би сісти перекусити просто там. Той, хто постійно під кулями, — поступово припиняє боятися. Так і в нас. Якщо регулярно стикатися зі смертю і при цьому «помирати» разом із кожним хворим, або переживати його біль разом із ним — тебе надовго не вистачить. Тому гостре відчуття жалю, отого повноцінного співчуття у розумінні звичайної людини, притуплюється. Свого роду захисна реакція.
— Так не мусить бути, — заперечила Ольга.
— Ні, мусить. Ти колись бачила, як несподівано помирає начебто здорова людина? Тобі доводилося спостерігати таке?
— Ні, слава Богу…
— Ну, нехай, а бачила коли-небудь якісь важкі травми, аварії, припустимо, на дорозі…
— Ні, не доводилося.
— Тоді уяви собі, як це відбувається, — з машини витягають людину, яка уся закривавлена, руки-ноги теліпаються, бо поламані, й при цьому вона жахливо кричить та стогне…
— Ой, не розповідай таке… — попросила вона.
— Бачиш? Ти собі лише уявила — а вже моторошно. А коли вперше побачити таке насправді, взагалі може стати погано, тому що мимоволі уявляєш себе на місці того, що постраждав. Мимоволі зʼявляється припущення — ой, що ж він зараз відчуває! Бачиш — ти навіть від цих розповідей здригаєшся. А я бачу таке регулярно. То, по-твоєму, я повинен щоразу здригатися і переживати все це разом із пацієнтом? Щоразу замислюватись над тим, як у нього болить? За пару років і сам загнешся. Тому й пристосовується свідомість лікаря, захищаючи його від дії шкідливих факторів. Звичайно, співчуття залишається в кожного лікаря на підсвідомому рівні і, повір мені, також підточує його здоровʼя. Між іншим, ти знаєш, що за світовою статистикою реаніматологи живуть найменше зі всіх лікарів?
— А хірурги?
— Трошки довше, — посміхнувся Олег.
— Ну й тема пішла, — зауважила Ольга.
— Тема як тема, — сказав він. — Тому не варто звинувачувати лікаря, який посміявся сам або з колегою над чимось таким, із погляду інших людей зовсім не кумедним. Не треба звинувачувати його у цинізмі та блюзнірстві.
— А якщо відчуття лікаря притупляться настільки, що він взагалі припинить співчувати?
— Ну, тоді це вже не лікар. Ти маєш рацію, головне — не перейти цю межу.
— А твій знайомий, який не хотів зміряти бабусі тиск… Як ти гадаєш, він її ще не перейшов?
— Гадаю, ні, — відповів Олег. — Хоча я, напевно, так би не зробив. Лікар — також жива людина. Не свята, з багатьма мінусами, як і всі решта. А хвору цю, я гадаю, він добре знав і розумів, що зараз їй потрібно міряти тиск, наче, припустимо, приймати ванну. До того ж, із цією маніпуляцією прекрасно справляється і медсестра. Повір, якби життю цієї пенсіонерки у той час щось загрожувало, Волошин би не сидів, склавши руки і не пішов би додому.