Каталку знову почали завозити до операційної.
Натягши ковдру на самі вуха, Ілля хропів на повну, коли задзвонив телефон на тумбі біля ліжка. Не змінюючи свого положення, лікар автоматично простяг руку і зняв трубку.
— Алло!
— Ілля Петрович? Лабо турбує. Слухай, а що там у тебе з цим хворим вийшло?
— З яким хворим? — не зрозумів спросоння Медвідь.
— Із тим самим! З нігтем!
Ілля перекрутився на ліжку, сів, увімкнув світильник і глянув на годинник.
— Чекайте, Геннадію Андрійовичу, не збагну спросоння, про якого ви...
— То ти спиш?
— Взагалі-то перша скоро... — невдоволено пробурмотів Ілля.
— Так?! — здивувався головний. — Ну, вибач, що я твій дорогоцінний сон порушив. Але мене також щойно розбудили, — гаркнув він, — з адміністрації! Бурчун особисто дзвонив. Вона, дама ця, його збудила і казала, що в нас у лікарні їй чоловіка спотворили. Бурчун бідкався, що вона у них тепер каменя на камені не залишить.
— Що-що?! — скривився Ілля, спускаючи ноги на землю. — Що означає — спотворили?
Дружина Медвідева також на цей час продерла очі й, щулячись, намагалася зрозуміти, про що йде мова.
— Як почув — так і передаю, — сказав головний, — спотворили. І що він тепер на скрипці не зможе грати, і що наявні начебто якісь порушення... словом, по чоловічій лінії. Це я також передаю дослівно. І що завтра вона всіх тут на вуха поставить. Може, ти йому щось не те зробив?
— Та яке там — «не те»? — обурився Ілля, звільняючись остаточно від залишків сну. — Ніготь здер. З анестезією, усе, як належить. Він своїми ногами пішов, без жодних претензій. І дама ця там була, дякувала мені...
— Гм-м... Може, потім якісь ускладнення? — припустив головний.
— Та які там ускладнення? — Медвідь почав втрачати терпець. — Не буває там ускладнень. І взагалі — це якась маячня. Якби щось було не так, я гадаю, вони б у першу чергу до мене звернулися.
— Ну, ось що, — перебив головний, — ти подзвони до готелю і поговори з нею, з'ясуй, у чому справа.
— Не буду я дзвонити! — скипів Ілля. — Геннадію Андрійовичу, перша ночі! Та я навіть не знаю ні її ім'я, ні по батькові...
— Ілля Петрович, не будь дитиною, — обрубав головний. — Це ж потім на нас усе виллється! Бери і дзвони!
Тепер уже Медвідь сидів на ліжку, міцно впираючись босими ногами у підлогу і, тримаючи телефон на колінах, набирав номер. Дружина, так і не отримавши відповіді на цілком закономірне запитання, дивилася йому в спину, спираючись ліктем на подушку.
— Алло! — вигукнув Ілля. — Пробачте, це Тамара Сергіївна?
— Так... — голос дами звучав дещо здивовано.
— Тамаро Сергіївно, пробачте, будь ласка, за пізній дзвінок. Це турбує вас Ілля Петрович Медвідь, завідуючий хірургічним відділенням. Розумієте, мені зателефонували щойно і повідомили, що у вашого чоловіка якісь неприємності, пов'язані з лікуванням.
— Та ні... — сухо промовила вона. — З лікуванням — мабуть, ніяких.
— Пробачте, але мені казали... — зовсім знітився Ілля.
— Проблеми не з лікуванням, — продовжувала вона, підвищивши голос, — а з ідіотизмом, який процвітає у вашому закладі!
— А... Пробачте... Може, ви мені поясните щось? — зовсім злякався Ілля. — Мені казали про якісь дивні речі, що начебто ваш чоловік тепер не може на скрипці грати...
— Ілля Петрович, — повільно, майже по складах промовила вона, — грають на скрипці під час весіль у закладі, розташованому під моїм номером. А ви спробуйте поголити собі інтимні місця, а потім побачите, чи буде вам зручно оперувати і що ваша дружина скаже.
У трубці залунали короткі гудки. Ілля поклав її на апарат і пішов на кухню, запалюючи по дорозі цигарку.
— Хто це? Хто дзвонив? Що сталося? — напосідала дружина, якій уже також не хотілося спати.
— Що б ти сказала, якби я поголив свої інтимні місця? — не повертаючи голови, запитав він.
— Що?! — не зрозуміла вона. — Що ти верзеш? Я питаю — хто дзвонив і що сталося? Що це за Тамара Сергіївна?
— Завтра Соню декапітую, — сердито промовив він. — Ні, всю зміну під нуль поголю...
Розділ VIII
Коли Олег увійшов до кабінету завідуючого, Медвідь, сидячи за столом, напружено підписував історії виписаних хворих. Голоюх примостився з іншого боку столу, підсовуючи йому нові й нові картки, розкриті у потрібних місцях.
— Ти всі здав? — не відриваючись, запитав Ілля.
— Майже, — відповів Олег.
— Я тебе прошу... — Ілля подивився благально. — Кінець місяця. Маценко на стіну полізе, якщо не здамо. Поскаржиться головному, знову нас згадуватимуть.