— Ага, ну і останній шлях, — згадав Ілля, — засіб відчаю, так би мовити. Це коли ти все випробував, і на кінець дня залишаєшся без жодного донора, і тобі загрожує публічна екзекуція... То можеш сам піти і здати кров.
— І записати себе на себе, — додав Тарас.
— Складна система... — зауважив Олег.
— А ти як думав... — Медвідь був явно задоволений ефектом своєї лекції. — Це тобі не Харків.
— До речі, — згадав Тарас, — а як у вас ця проблема вирішувалася?
— Та я й не знаю... Нас, загалом, такі питання не стосувалися. Цим займалася обласна станція переливання крові. Якщо комусь із хворих потрібні були кров або препарати, здавали родичі... У будь-якому разі таких дивовиж, як ви розповідаєте, у нас не було.
— Ну, то післязавтра ти сам станеш учасником такої дивовижі, — пообіцяв Ілля. — А поки що готуйся.
Голоюх стояв у кабінеті завідуючого і, спираючись рукою на стіл, говорив по телефону. Медвідь кудись вийшов.
— Іване Васильовичу, я вас дуже прошу... На знак вдячності нам, про яку ви завжди говорите. Я би не просив, але це край. Захід такий, що якщо провалимо, довго чухатимемося.
— Звичайно, Тарасе Васильовичу, — відповіли з трубки, — про що мова! Просто зараз викликаю голову профкому. Ну, самі розумієте: зараз час такий — дурних немає... Але двох знайдемо. Прийдуть просто до вас у кабінет. Я їм суворо накажу.
— Тільки щоб точно, — не вгавав Тарас. — Скажіть їм, що з мене могорич, усе, як належить...
— Ну що ви! — обурився начальник. — Який могорич? Я їх сам заохочу — дам відгули... Усе буде путьом!
— Дякую, Іване Васильовичу! — Голоюх поклав трубку і задоволено потер руки.
О дванадцятій годині наступного дня Олега викликали в кабінет завідуючого до того самого телефону, який уже другу добу наполегливо працював над пошуком донорів. Робота ця просувалася мляво, тому вигляд Медвідя був доволі похмурий та стурбований. Коли Олег увійшов, зав мовчки вказав йому на трубку.
Це була Ірина.
— Привіт... — дещо здивовано відповів Олег. — Як справи? До речі, чому ти сюди дзвониш? Я ж тобі дав номер мобільного.
— То вже телефонувала кілька разів, а він не відповідає.
— А... Ну, так... — погодився Олег. — Лежить у куртці. Знаєш, не звик тягати всюди з собою. Щось сталося?
Медвідь запитально вказав на себе, а потім на двері. Олег лише заперечливо махнув рукою, і той продовжив писанину.
— Та начебто нічого, — відповіла вона. — Просто настрій нікудишній. А ти пропонував дзвонити.
— А... Звичайно. Точно нічого?
— Нічого. Звичайна хандра. Гадала, побалакаю з тобою, може, розраджуся. Розкажи, як ти.
— Ну, що розказати... — Олег збирався з думками. — Працюю... Вріс, так би мовити, у колектив...
Медвідь, посміхаючись, похитав головою.
— І як їхня хірургія?
— Нормальна хірургія.
— Тобі там не нудно? Щодня, напевно, самі чиряки ріжеш. Апендицит, треба думати, вже розкіш. Так?
— Ну, це коли як, — не погодився лікар. — Чиряків, звичайно, також не пропускаємо. А так — усе те саме, що й у Харкові. Запустили вже потік холециститів за нашою методикою — через мікродоступи.
— Навіть так? — здивувалася Ірина.
— Саме так. А тиждень тому поранення серця оперували.
— -Ну, ти мене здивував... — інтонації жінки підтверджували це. — І як, хворий живий?
— Так, уже режим порушує.
— Гм-м... Молодець... А ти... Ти завідуючий уже, напевно?
— Взагалі-то пропонували, — відповів Олег, зиркаючи на Медвідя, — але я відмовився.
— Чому? — здивувалася вона.
— Ну, ти ж знаєш — я не фанат у цій справі. Який із мене завідуючий?
— Тоді, напевно, ти там просто найкрутіший. На такому неофіційному положенні не менше Шалімова... Я вгадала?
— Як тобі сказати... — зітхнув Олег. — Тут усі — «Шалімови».
— Що, такі круті хлопці?
— Просто нормальний колектив. Порівняно з Харковим утричі на голову легше.
— Що ж... рада за тебе.
— Дякую. Пробач, у тебе неприємності, а я тут розхвалився...
— Нічого. Навпаки, в мене вже й настрій поліпшився. А... як в особистому житті?
— Нормально, — відповів Олег.
— Нормально, чи добре? — подумавши, запитала вона.
— Можна сказати, що й добре.
— Що ж, я тебе вітаю.
— Дякую. А в тебе як?
— А в мене — як завжди. Обоє незручно замовкли.
— Ну, що ж, Олег Вікторович... Приємно було поспілкуватися з вами. Рада, що все гаразд...
Олег продовжував мовчати, смикаючи телефонний шнур.
— ...Хоча, якщо чесно, то я знала, що ти ніде не пропадеш. За тебе можна не хвилюватися. Є такі люди, які через будь-які неприємності йдуть рівно, не скидаючи обертів. І не звертають уваги на стусани долі.