— Володю... — Олег починав втрачати терпець, — такі питання за тиждень не вирішуються. Я тобі що — циган? Сів у кибитку і покочував... Ти з глузду з'їхав...
— Ні, це ти з глузду з'їхав! Зовсім здичавів у тій дірі!
— Як знаєш, — відповів Олег. — Я тобі все пояснив. Принаймні зараз не готовий про це говорити.
— А коли будеш готовий?
— Не знаю.
— Це атас... — пробурмотів Якимець. — Та ти зогниєш там! Ти хоч розумієш, що послуги твої від сьогодні вже не оплачуються?
— Звичайно, — погодився Олег. — А премію можеш сюди надіслати.
— Так? — розлютився Володя. — Фіг тобі, а не премія! За нею потрібно приїхати назовсім.
— Ну, як скажеш...
— Добре... — пішов на примирення Якимець, — Ти ще подумаєш, усвідомиш... Заспокоїшся, зрештою...
— Подумаю, — пообіцяв Олег, — але скільки — не знаю.
— Тиждень, — повторив Якимець. — Після цього — бувай здоров.
У трубці пискнуло.
Медвідь давно вже не писав, а здивовано і не надто привітно дивився на колегу. Він чув усю розмову.
— Чого ти так дивишся? — запитав Олег.
— Та просто, — пробурмотів Ілля. — На тебе дійсно серйозний попит.
— А я що, не заслуговую? Ти Висоцького слухав у юності?
— Я і зараз не проти... — знизав плечима Ілля.
— Так у нього чув — є такі рядки: «Не волнуйтесь, я не уєхал...»
— Та ми наче й не надто «волнуємося»... — відповів Ілля.
— «І нє надейтесь, я не уєду!» — закінчив Олег словами з тієї ж пісні, зачиняючи за собою двері.
Голоюх швидким кроком прямував додому. Пройшовши краєм площі повз ратушу, він різко зупинився і озирнувся. На лавочці біля фонтану, який не працював уже сто років, товклися двоє доволі пожмаканих чоловіків. Обличчя одного заросло щетиною. Другий спромігся зранку поголитися. Розмова, судячи з жестів, точилася інтелігентна.
Тарас на мить замислився, а потім, махнувши рукою, пішов далі. Та зрештою... У важливих справах завжди треба застрахуватися. 1 хоча на цей момент перестраховка була вже подвійною, Тарас знову зупинився і повернув на сто вісімдесят. Ці його маневри давно вже помітили і, коли він наблизився, загальна увага була звернута до нього.
— Привіт поважному товариству, — сказав лікар, подаючи руку. — Певно, третього шукаємо?
— О, пан доктор бажає бути третім?
— Для нас це велика честь...
— Та ні, — сказав Тарас, — для мене також це була би велика честь, але зараз не можу — ще чергувати до ранку. А ось завтра я б вас з задоволенням пригостив.
— Так? — зраділи «колеги». — То ви скажіть коли, де...
— А може, вам щось допомогти потрібно? То ви не стидайтеся, — запевнив один.
— Так, так... — підтакував інший.
— Звичайно, — зрадів Голоюх, — ось, кров потрібно здати.
— Так це запросто!
— Ми регулярно здаємо!
— Доктор, а може, ви б там десь замовили слово... Може, нам почесних донорів дали би?
— Розглянемо це, — сказав Тарас. — То як? На завтра домовилися?
— Залізно! — завірили обидва. — Треба по триста — здамо по триста, треба по п'ятсот — здамо по п'ятсот...
— По п'ятсот не беруть, — завірив Голоюх, — максимум по чотириста.
— Як скажете, доктор.
— Отже, завтра на дев'яту ранку приходите до хірургії та кличете мене.
— Зрозуміло.
— Залізно, доктор...
— Тільки ні до кого, крім мене!
Цілком задоволений, Голоюх весело покрокував далі під щирі завіряння людей, що регулярно поважають одне одного.
Відділення анестезіології та інтенсивної терапії, а у повсякденні — реанімація, готувалося до сну. Здавалося, спокій встановився надовго. У палатах лежало лише двоє хворих: — жінка з прооперованим холециститом та чоловік-інфарктник. Стан хворих був стабільним, і це обіцяло спокійну ніч.
Щур із журналом у руках уже влаштувався навпроти телевізора. вклавшись на дивані під простирадлом. Телевізор світився без звуку. За дверима на посту шепотілися Наталя зі Світланою. Остання щойно закінчила телефонну розмову і щось захоплено повідомляла подрузі. А новина дійсно варта була гарного настрою. Кілька годин тому її бухгалтера остаточно прийняли на роботу до Польщі, ще й офіційно, за фахом. І тепер обидві, перебиваючи одна одну, обговорювали можливі аспекти майбутнього життя у цивілізованому світі. Санітарка перейшла через коридор, виносячи судно від інфарктника, підозріло й дещо похмуро зиркнувши на подруг. Воно й зрозуміло — в неї подібних перспектив не передбачалося.
— Ти йди,— штовхала подругу Світлана. — Він тебе більше любить.
— Добрий день!— картинно образилася Наталя.— Що ти мелеш? Ідемо разом.
— Ні, давай ти сама.