— Чекай-чекай! — вигукнув Олег. — Яким працевлаштуванням? Я не можу ні з того ні з сього все покинути й зірватися! Це відпадає.
— Як це? — не зрозумів Якимець. — Ти вже мені у Харкові таке плів. І що — знову?
— Дуже просто. В мене хворі, справи… особисте життя, врешті-решт!
— Яке ще особисте життя? — мало не загорлав Якимець. — Ти що, там бабу собі знайшов?
— Ну, це не зовсім той вираз, — скривився Олег, — але думаєш у потрібному напрямку.
— Та ти що, зовсім озвірів за кілька місяців у тій дірі?! — зірвався Володя. — Чувак, які баби?! Та я тобі тут десять штук знайду! Олежко, ну, не страждай хернею… Кидай усе до біса, я тобі вже місце підшукав. Тихе й спокійне. Тут діагностичний центр відкривають…
— Який ще діагностичний центр?
— Платний. Приватний. Для еліти. Апаратура за світовими стандартами. Будеш як людина працювати. Моя фірма бере участь у внутрішніх роботах. Дурню, там євро кругом! Та й премія на тебе чекає, за успіхи в детективній діяльності. Давай. Тиждень сроку тобі на розкачку та переїзд.
— Володю… — Олег починав втрачати терпець, — такі питання за тиждень не вирішуються. Я тобі що — циган? Сів у кибитку і покочував… Ти з глузду зʼїхав…
— Ні, це ти з глузду зʼїхав! Зовсім здичавів у тій дірі!
— Як знаєш, — відповів Олег. — Я тобі все пояснив. Принаймні зараз не готовий про це говорити.
— А коли будеш готовий?
— Не знаю.
— Це атас… — пробурмотів Якимець. — Та ти зогниєш там! Ти хоч розумієш, що послуги твої від сьогодні вже не оплачуються?
— Звичайно, — погодився Олег. — А премію можеш сюди надіслати.
— Так? — розлютився Володя. — Фіг тобі, а не премія! За нею потрібно приїхати назовсім.
— Ну, як скажеш…
— Добре… — пішов на примирення Якимець, — Ти ще подумаєш, усвідомиш… Заспокоїшся, зрештою…
— Подумаю, — пообіцяв Олег, — але скільки — не знаю.
— Тиждень, — повторив Якимець. — Після цього — бувай здоров.
У трубці пискнуло.
Медвідь давно вже не писав, а здивовано і не надто привітно дивився на колегу. Він чув усю розмову.
— Чого ти так дивишся? — запитав Олег.
— Та просто, — пробурмотів Ілля. — На тебе дійсно серйозний попит.
— А я що, не заслуговую? Ти Висоцького слухав у юності?
— Я і зараз не проти… — знизав плечима Ілля.
— Так у нього чув — є такі рядки: «Не волнуйтесь, я не уєхал…»
— Та ми наче й не надто «волнуємося»… — відповів Ілля.
— «І нє надейтесь, я не уєду!» — закінчив Олег словами з тієї ж пісні, зачиняючи за собою двері.
Голоюх швидким кроком прямував додому. Пройшовши краєм площі повз ратушу, він різко зупинився і озирнувся. На лавочці біля фонтану, який не працював уже сто років, товклися двоє доволі пожмаканих чоловіків. Обличчя одного заросло щетиною. Другий спромігся зранку поголитися. Розмова, судячи з жестів, точилася інтелігентна.
Тарас на мить замислився, а потім, махнувши рукою, пішов далі. Та зрештою… У важливих справах завжди треба застрахуватися. І хоча на цей момент перестраховка була вже подвійною, Тарас знову зупинився і повернув на сто вісімдесят. Ці його маневри давно вже помітили і, коли він наблизився, загальна увага була звернута до нього.
— Привіт поважному товариству, — сказав лікар, подаючи руку. — Певно, третього шукаємо?
— О, пан доктор бажає бути третім?
— Для нас це велика честь…
— Та ні, — сказав Тарас, — для мене також це була би велика честь, але зараз не можу — ще чергувати до ранку. А ось завтра я б вас з задоволенням пригостив.
— Так? — зраділи «колеги». — То ви скажіть коли, де…
— А може, вам щось допомогти потрібно? То ви не стидайтеся, — запевнив один.
— Так, так… — підтакував інший.
— Звичайно, — зрадів Голоюх, — ось, кров потрібно здати.
— Так це запросто!
— Ми регулярно здаємо!
— Доктор, а може, ви б там десь замовили слово… Може, нам почесних донорів дали би?
— Розглянемо це, — сказав Тарас. — То як? На завтра домовилися?
— Залізно! — завірили обидва. — Треба по триста — здамо по триста, треба по пʼятсот — здамо по пʼятсот…
— По пʼятсот не беруть, — завірив Голоюх, — максимум по чотириста.
— Як скажете, доктор.
— Отже, завтра на девʼяту ранку приходите до хірургії та кличете мене.
— Зрозуміло.
— Залізно, доктор…
— Тільки ні до кого, крім мене!
Цілком задоволений, Голоюх весело покрокував далі під щирі завіряння людей, що регулярно поважають одне одного.