Наталя ще трохи поламалася і таки постукала до ординаторської.
— Можна, доктор?
— Чого тобі? — підозріло запитав Щур.
Медсестра увійшла й мовчки присіла на край дивану.
— Діду клізму поставили? — запитав він.
— Поставили клізму вашому діду! Хіба колись було таке, щоб чогось не зробили?
— А чого ти світишся?
— Я свічуся? Доктор, ви б Світлану побачили... Ось хто світиться. А я просто за неї рада.
— А вона чого? — так само похмуро продовжував Щур.
— Чоловіку знайшли роботу в Польщі. У приватній фірмі. Документи підписали. їдуть обоє.
— У Польщі... — скривився Щур. — Я думав — в Америці, або хоч якійсь Голландії...
— Порівняно з нами і Польща — цивілізація, — повчально промовила Наталя. І вже зовсім іншим тоном: — то може, доктор... — вона присунулася до нього і присіла на його ногу, що проступала під простирадлом, — по двадцять грам, скромно так, за успіх...
— Які двадцять грам? — обурився Щур. — Пів на першу! Сьогодні цілий день таке робиться, що і без того голова обертом!
— От і добре, — не вгавала вона, — тим паче трошки розслабитися не завадить.
— Сьогодні нам двадцять грам ніхто не поставив, — відрубав Щур. — Тож розслаблятися немає чим. Іди спати, а Світлані скажи, що я радий за неї і водночас засмучений її швидким від'їздом.
І він висмикнув з-під медсестри своє коліно.
— Ну, до-октор... — проспівала вона, посуваючись слідом за ним. — Ну, як так можна? Ось і пригубимо з горя. Це ж навіть незручно пропустити такий привід. Однаково немає чим зайнятися.
— Як — немає чим?! Спати!
— Ну-у... це ви — спати... А нам із вами не можна... Нам чергувати належить...
— От і чергуйте. Випити нічого. Як у тачанівських алкашів. Усе.
Він демонстративно повернувся до стіни.
— А спирт? — рука Наталі легенько лягла і пошкребла по ньому.
— Який спирт? — не повертаючись, пробурмотів він.
— Ну, в порядної медсестри завжди є на загашнику грамів сто...
— Та в тебе, напевно, й більше є, але ж це не привід.
— Звичайно, ні. Привід, я вам казала, який.
— Наталю! — з благанням мовив Щур, сідаючи на дивані. — В тебе совість є? Мені, між іншим, завтра ніколи буде відсипатися — день донора. Та й вдома справ по горло, а тобі самі п'янки у голові!
— Ну чому самі? — ображено скривилася вона. — Не тільки п'янки...
А потім присунулася ще ближче і змовницьким голосом прошепотіла:
— Докто-ор... А в нас і тортик є...
— Тортик? — здригнувся Щур, мимоволі проковтнувши.
— Так! Ну, не цілий, звичайно, але вам вистачить. А ми вже зі Светкою так... корком занюхаємо...
Вона продовжувала хитро посміхатися. Щур заборсався під простирадлом і спустив ноги у піжамі на підлогу.
— Пусти, дай підвестися... — навмисне суворо буркнув він. — Зовсім уже на мене вилізла...
— Дуже мені треба...
— Отже, так! — у голосі реаніматолога несподівано прорізалося натхнення, він навіть потер руки. — Не більше ста грам чистого продукту і... на посиденьки сорок хвилин. Потім — спати!
Задоволена Наталя смикнулася до дверей.
— Стій, куди! — зупинив він. — А чим розведеш?
— Господи... З крана капнемо! — Світлана вже також з'явилася в ординаторській.
— Та ви що, зовсім озвіріли? — здивувався Щур. — Що на вас найшло? Завтра нам усім шлунки повивертає!
— Ну, кип'яченої чи мінералки немає. О! — несподівано зраділа Наталя. — Глюкозою! Знаєте, яка сила? Навіть на спиртзаводі глюкозу до горілки додають.
— А де взяти?
— Ой, доктор... Що в нас — глюкози немає?
— Ні, — відрубав Щур, — із НЗ не дам.
— Та ми зранку в аптеці купимо, — насідали дівчата.
— Із НЗ не дам, — повторив той.
— Докто-ор, — Наталя знову підсіла до нього, — давайте позичимо в діда-інфарктника. Он скільки родичка нанесла. А йому лише на восьму капати призначено. За п'ятнадцять восьма йдемо зі Світланою до аптеки і відкупляємо банку глюкози.
— Ну, гаразд, — махнув рукою Щур, зрозумівши нарешті, що виспатися сьогодні не вдасться. — Тільки в темпі давайте.
Обидві хутенько вискочили з ординаторської, і за п'ять хвилин на столі вже стояла порізана половина торта і три келишки. Щур витяг зі столу плитку шоколаду. Здерши ножицями металеву запайку з флакону глюкози, Наталя вже розводила спирт. Щур витяг аркуші паперу замість тарілок і потяг собі найбільший шмат торта. Нарешті Наталя розлила по келишках.
— Ну, що ж, Світланко... За тебе, — смиренно промовив Щур, остаточно зрозумівши, що ніч пропала.
— Дякую... — медсестра скромно опустила очі.
Він підняв келишок двома пальцями, підозріливо глянувши на світло через приготований напій.