— Давайте, Сергію Андрійовичу, — підганяла Наталя, — покажіть, який ви крутий.
— Ти хоч нормально розвела? — понюхавши і скривившись, запитав він.
— Аякже... П'ятдесят на п'ятдесят.
— Круто. Ху! — сказав Щур і перекинув у себе келишок.
Пауза тривала мить, а потім із його рота вирвався фонтан,
який розлетівся по столі, стінах, халатах медсестер і навіть екрану телевізора. Він ревів жахливо та голосно, тримаючись рукою за шию спереду, потім закашлявся і, скочивши, засмикався по ординаторській. Із приступами кашлю з нього вилітали залишки еліксиру, зготовленого улюбленою медсестрою.
— Ну, ти-и-и... — прохрипів Щур поміж приступами кашлю. — Сволота... чорти би вас забрали...
— А ми гадали — ви вмієте... — ображено скривилася Наталя.
— Яке до біса «вмієте»? — ревів Щур. — Що це за гидота?!
— Як що? Спирт. З глюкозою...
— Ану давай! — він продовжував вимахувати руками, — ану спробуй цей спирт! Давай, сама пий!
Знизавши плечима, Наталя взяла свій келишок, але в останню мить він не дав їй зробити цього.
— Потім вас, дуреп, ще відкачувати доведеться... Ану давай сюди свій спирт!
Наталя принесла пляшечку, в якій залишалося ще зо сто п'ятдесят грамів чистої рідини. Він мовчки крапнув собі на долоню і занурив туди язика. Вираз обличчя лікаря став при цьому більш ніж нерозуміючим.
— А тепер — глюкозу!
— Ось глюкоза... — Наталя присунула анестезіологу щойно розпечатаний флакон, — ви що, доктор, стандартна пляшка, з аптеки.
Щур понюхав, а потім налив на долоню і спробував таким самим чином. Обличчя його відразу ж дико перекривилося, і він виплюнув.
— Господи... Що це? Це ж не глюкоза!
Наталя взяла банку і, понюхавши, також спробувала на язик. Очі її буквально полізли на лоба.
— Що це?!
Вона повернула флакон етикеткою і прочитала:
— «Глюкоза, п'ятипроцентний розчин, стерильно».
— Може, й стерильно, — сказав Щур, — але не глюкоза.
— Як таке може бути? — дивувалася Наталя.
— Може, зіпсувалося? — припустила Світлана. — Який там термін придатності?
— Що ти несеш? — Щур забрав у неї флакон. — Ану, давай із НЗ хлористий калій! Є в нас?
— Є...
Наталя принесла флакон, лікар здер кришку і опустив туди язика. їм стало зрозуміло без слів.
— Хлористий калій, — сплюнувши, констатував Щур.
— Атас, — пробурмотіла Наталя. — Це виходить, в аптеці замість глюкози зробили хлористий калій.
— Швидше, просто етикетку не ту приліпили.
— І наш доктор мало не отруївся! — обурено промовила Світлана.
— Доктора би чорт не взяв, — задумливо сказав Щур. — А от о восьмій ти би прокапала цю банку діду. Це вже точно.
— То й що... — не зрозуміла Світлана. — Йому й так призначено капати хлористий калій.
— Десять кубиків, — повільно промовив Щур. — Де-сять! А у банці двісті!
— І... що би було?
— Хвилин за двадцять фібриляція та зупинка серця. За дві години, як належить, — у морг. Заключний діагноз звучав би: гостра серцево-судинна недостатність. Або щось на кшталт того.
— Так я ж не знала! — мало не закричала Світлана.
— І я б не знав, — сказав Щур, — від чого помер хворий. Він же інфарктник — усе можливо... А банку б здали до аптеки. Ніхто б нічого не знав. Це абзац...
В ординаторській запанувала тиша.
Світлана сиділа у палаті за столом, гортаючи журнал. Хвора після холецистектомії спала, час від часу пориваючись хропіти. Дід-інфарктник лише тихенько сопів уві сні, оригінально плямкаючи губами.
Зайшовши до сестринської, Щур всівся на тахту, де, скрутившись під ковдрою, спала Наталя, навмисно притиснувши їй ноги.
— Доктор! — смикнулася вона. — Що ви чудите? Я вже майже спала!
— Ну, то вставай, — сказав він. — Торт все-таки потрібно доїсти. І я бачив — там у тебе ще сто грам залишилося...
— Які сто грам? — обурилася вона. — Ви ще від тих ста не відкашлялися. А завтра — день донора. Та й розвести нічим. Хіба що... Там у дідових запасах ще розчин Рінгера лишився. Спробуйте...
— Та ні, — сказав він. — Усе це ти завтра виллєш в рукомийник при родичах. Нехай у наших тутешніх аптеках купляють, а не везуть хтозна-що. А питимемо нерозведений.
— Bay! — вигукнула вона, підскочивши. — Це круто. Доведеться вставати. Тільки... Чекайте, доктор, бо ви вже просто на мене вилізли! Ви хоча б розумієте, що це я врятувала вам хворого?
Він розтулив рота, щоб відповісти, але Наталя знову перебила:
— Ні, ви хоч розумієте, що іноді таки корисно взяти і розслабитися?
Лікар знову зібрався відповісти, але вона продовжувала: