— А де взяти?
— Ой, доктор… Що в нас — глюкози немає?
— Ні, — відрубав Щур, — із НЗ не дам.
— Та ми зранку в аптеці купимо, — насідали дівчата.
— Із НЗ не дам, — повторив той.
— Докто-ор, — Наталя знову підсіла до нього, — давайте позичимо в діда-інфарктника. Он скільки родичка нанесла. А йому лише на восьму капати призначено. За пʼятнадцять восьма йдемо зі Світланою до аптеки і відкупляємо банку глюкози.
— Ну, гаразд, — махнув рукою Щур, зрозумівши нарешті, що виспатися сьогодні не вдасться. — Тільки в темпі давайте.
Обидві хутенько вискочили з ординаторської, і за пʼять хвилин на столі вже стояла порізана половина торта і три келишки. Щур витяг зі столу плитку шоколаду. Здерши ножицями металеву запайку з флакону глюкози, Наталя вже розводила спирт. Щур витяг аркуші паперу замість тарілок і потяг собі найбільший шмат торта. Нарешті Наталя розлила по келишках.
— Ну, що ж, Світланко… За тебе, — смиренно промовив Щур, остаточно зрозумівши, що ніч пропала.
— Дякую… — медсестра скромно опустила очі.
Він підняв келишок двома пальцями, підозріливо глянувши на світло через приготований напій.
— Давайте, Сергію Андрійовичу, — підганяла Наталя, — покажіть, який ви крутий.
— Ти хоч нормально розвела? — понюхавши і скривившись, запитав він.
— Аякже… Пʼятдесят на пʼятдесят.
— Круто. Ху! — сказав Щур і перекинув у себе келишок.
Пауза тривала мить, а потім із його рота вирвався фонтан, який розлетівся по столі, стінах, халатах медсестер і навіть екрану телевізора. Він ревів жахливо та голосно, тримаючись рукою за шию спереду, потім закашлявся і, скочивши, засмикався по ординаторській. Із приступами кашлю з нього вилітали залишки еліксиру, зготовленого улюбленою медсестрою.
— Ну, ти-и-и… — прохрипів Щур поміж приступами кашлю. — Сволота… чорти би вас забрали…
— А ми гадали — ви вмієте… — ображено скривилася Наталя.
— Яке до біса «вмієте»? — ревів Щур. — Що це за гидота?!
— Як що? Спирт. З глюкозою…
— Ану давай! — він продовжував вимахувати руками, — ану спробуй цей спирт! Давай, сама пий!
Знизавши плечима, Наталя взяла свій келишок, але в останню мить він не дав їй зробити цього.
— Потім вас, дуреп, ще відкачувати доведеться… Ану давай сюди свій спирт!
Наталя принесла пляшечку, в якій залишалося ще зо сто пʼятдесят грамів чистої рідини. Він мовчки крапнув собі на долоню і занурив туди язика. Вираз обличчя лікаря став при цьому більш ніж нерозуміючим.
— А тепер — глюкозу!
— Ось глюкоза… — Наталя присунула анестезіологу щойно розпечатаний флакон, — ви що, доктор, стандартна пляшка, з аптеки.
Щур понюхав, а потім налив на долоню і спробував таким самим чином. Обличчя його відразу ж дико перекривилося, і він виплюнув.
— Господи… Що це? Це ж не глюкоза!
Наталя взяла банку і, понюхавши, також спробувала на язик. Очі її буквально полізли на лоба.
— Що це?!
Вона повернула флакон етикеткою і прочитала:
— «Глюкоза, пʼятипроцентний розчин, стерильно».
— Може, й стерильно, — сказав Щур, — але не глюкоза.
— Як таке може бути? — дивувалася Наталя.
— Може, зіпсувалося? — припустила Світлана. — Який там термін придатності?
— Що ти несеш? — Щур забрав у неї флакон. — Ану, давай із НЗ хлористий калій! Є в нас?
— Є…
Наталя принесла флакон, лікар здер кришку і опустив туди язика. Їм стало зрозуміло без слів.
— Хлористий калій, — сплюнувши, констатував Щур.
— Атас, — пробурмотіла Наталя. — Це виходить, в аптеці замість глюкози зробили хлористий калій.
— Швидше, просто етикетку не ту приліпили.
— І наш доктор мало не отруївся! — обурено промовила Світлана.
— Доктора би чорт не взяв, — задумливо сказав Щур. — А от о восьмій ти би прокапала цю банку діду. Це вже точно.
— То й що… — не зрозуміла Світлана. — Йому й так призначено капати хлористий калій.
— Десять кубиків, — повільно промовив Щур. — Де-сять! А у банці двісті!
— І… що би було?
— Хвилин за двадцять фібриляція та зупинка серця. За дві години, як належить, — у морг. Заключний діагноз звучав би: гостра серцево-судинна недостатність. Або щось на кшталт того.
— Так я ж не знала! — мало не закричала Світлана.
— І я б не знав, — сказав Щур, — від чого помер хворий. Він же інфарктник — усе можливо… А банку б здали до аптеки. Ніхто б нічого не знав. Це абзац…
В ординаторській запанувала тиша.