Світлана сиділа у палаті за столом, гортаючи журнал. Хвора після холецистектомії спала, час від часу пориваючись хропіти. Дід-інфарктник лише тихенько сопів уві сні, оригінально плямкаючи губами.
Зайшовши до сестринської, Щур всівся на тахту, де, скрутившись під ковдрою, спала Наталя, навмисно притиснувши їй ноги.
— Доктор! — смикнулася вона. — Що ви чудите? Я вже майже спала!
— Ну, то вставай, — сказав він. — Торт все-таки потрібно доїсти. І я бачив — там у тебе ще сто грам залишилося…
— Які сто грам? — обурилася вона. — Ви ще від тих ста не відкашлялися. А завтра — день донора. Та й розвести нічим. Хіба що… Там у дідових запасах ще розчин Рінгера лишився. Спробуйте…
— Та ні, — сказав він. — Усе це ти завтра виллєш в рукомийник при родичах. Нехай у наших тутешніх аптеках купляють, а не везуть хтозна-що. А питимемо нерозведений.
— Вау! — вигукнула вона, підскочивши. — Це круто. Доведеться вставати. Тільки… Чекайте, доктор, бо ви вже просто на мене вилізли! Ви хоча б розумієте, що це я врятувала вам хворого?
Він розтулив рота, щоб відповісти, але Наталя знову перебила:
— Ні, ви хоч розумієте, що іноді таки корисно взяти і розслабитися?
Лікар знову зібрався відповісти, але вона продовжувала:
— І тепер вже ви точно зробите висновок, що іноді просто необхідно послухатися путньої медсестри.
— Звичайно, — як ні в чому не бувало погодився Щур.
— Тоді я не чую слів вдячності.
Він нахилився і мовчки поцілував її у розріз піжами.
Наступного ранку на територію лікарні заїхала біла «Тойота» обласної станції переливання крові. Гостей уже чекали. Поблизу відділу переливання товклися кілька санітарок та медсестер. Підійшов і сам головний.
Із машини вийшло кілька жінок у халатах під верхнім одягом, потім почали виносити ящики з посудом для заготовленої крові.
Щур умився, витер обличчя рушником і глянув на себе у дзеркало. Очі були червоними, обличчя невиспаним. Санітарка у коридорі мила підлогу. Світлана продивлялася листки призначень. Наталя вийшла із сестринської.
— Ти ще тут? — запитав він.
— Доброго ранку, по-перше, доктор. А де ж мені бути?
— Як де? — здивувався він. — А хто казав, що зранку піде до кіоску?
— Якого кіоску?
— Аптечного, звичайно.
— Навіщо?
— Як навіщо? — викотив очі Щур. — А пʼянку хто вчора затіяв? Дідову глюкозу хто розкоркував? Хто обіцяв відкупити?
— Ні, ну… — задихнулася Наталя, — це вже взагалі… Та якби не ми!
— Це зрозуміло, — перебив Щур, — честь вам і хвала. Але розчин відкрили. А о восьмій капати. І родичі хтозна-коли зʼявляться.
— Так… — промовила Наталя, шукаючи підтримки в подруги. — Ну, це взагалі безпрецедентно…
— Знаєш, як стародавні китайці казали? — продовжував Щур. — Якщо ти комусь життя врятував, то відповідальний за його подальшу долю. Та й обіцянки потрібно виконувати. Тож по рублю, дівчата, і до аптеки. На наступному чергуванні з мене цукерки, — додав він, зникаючи в ординаторській.
Поліклініка нагадувала розбурханий вулик. Коридором туди-сюди снували лікарі, сестри. Санітарки мало не за руку водили нечисленних потенційних донорів, які проходили необхідні обстеження. Їх охороняли, наче крутих, не даючи стороннім із числа персоналу навіть підійти збоку. Донорів було мало, але їхній постійний рух від кабінету до кабінету створював неабиякий гамір. Хворі, що прийшли цього дня на прийом до поліклініки, нервували, висловлюючи одне одному незадоволення.
До хірургічного корпусу надʼїхала стара розгепана «Волга». Із задніх дверцят вилізло двоє хлопців. Третій, відчинивши передні дверцята, сказав їм:
— Значить, ідете до хірургії і шукаєте Голоюха Тараса Васильовича. А далі він вам усе організує.
— Добре… — мляво закивали ті.
Машина рушила, і майбутні донори без особливого ентузіазму увійшли до вестибюля й почали підійматися сходами догори.
Петро Петрович Савчук біг тими ж сходами донизу і несподівано зупинився.
— О! — вигукнув він одному з хлопців. — А ти куди — кров здавати? Чого не признаєшся?
— Та ось, привезли… — пробурмотів той.
— Ну, ходімо, я вас відведу.
— Ні, — відмахнулися обидва. — Йдемо, куди нас направили.
— А на кого здаєте?
— На Голоюха.
— Так у нього і так десять чоловік. Півдня хочете чекати? До того ж, лікарняний тобі хто зробив минулого року? Давай-давай, ходімо зі мною.
Ті намагалися трохи протестувати, але Савчук потяг їх униз до виходу.
— Це ви йому зробили лікарняний — нехай він і здає на вас, а я піду Голоюха шукати…