— Тобі ще зроблю, — завірив Петро Петрович, тягнучи обох далі.
У цей самий час двоє людей, що регулярно поважали одне одного, голосно скрикуючи і допомагаючи собі матюками, тягли величезну залізну кайстру біля недобудованого будинку, їм допомагав третій. Так потихеньку, короткими, але ефективними ривками, вони просувалися за ріг будівлі між кущами та молодими деревцями.
— Обережно! — покрикував господар. — Яблуню не зламайте! Обережно, кажу! Там вишня японська…
Нарешті кайстра опинилася під стіною, яку збиралися штукатурити.
— Ну все, стоп… — задоволено промовив господар.
— Ось, ще тут трохи посунемо… — старалися ті.
Він виніс целофановий пакет і віддав їм. Там явно була пляшка, випирала буханка хліба і ще щось. Двоє «вчорашніх» задоволено терли руки.
— Ну ось, — втлумачував їм третій, — бачите? А ви — кров, кров…
Голоюх нервово прямував коридором поліклініки у напрямку власного кабінету. Останні купки донорів рухалися до виходу. Погляд лікаря був похмурий. Назустріч трапився Медвідь.
— Ну що?
— Ні хріна. Васильович підвів, алкаші не прийшли.
— Так ти ж казав — від діда після грижі двоє прийдуть?
— Чекаю. Казала баба, що приведе, але досі ні слуху, ні духу. Напевно, з кінцями… А в тебе?
— Один. Туго. Було би хоч двоє, я б тобі одного відписав. Також обіцяли, але кудись поділися.
— А в Олега?
— Також один.
— От засада…
Медвідь попрямував далі, а Тарас зайшов до свого кабінету. Валентина писала картки і лише мовчки зиркнула на нього.
— Ніхто не приходив? — похмуро спитав він.
— Ніхто.
— Якщо прийдуть —…
— Усе памʼятаю, доктор, — сказала вона, — беру за руку і веду просто до вас. А хто підійде ближче, як на три кроки, стріляю без попередження.
Зачинивши двері, він пішов назад у відділення.
Петро Петрович вів у напрямку відділення переливання двох донорів.
— А нам нічого не буде? — слабо пручався один із них.
— Звичайно, нічого, — завірив той, — я вам усе організую. В черзі не чекатимете. А в Євстахіївни й так вистачає. Там усі породіллі по десять чоловік здають! А ви ж родити не збираєтеся?
Хлопці загиготіли і вже веселіше рушили за ним.
Не в змозі сидіти в ординаторській, Голоюх знову рушив на вихід. А зі сходів у коридор хірургії заходила — не те слово — «запливала» бабуня, яка обіцяла привести двох донорів. Просто від дверей бабця кинулася до нього:
— Лікарю, я встигла?
— На щастя — так. Де ваші донори?
— Зараз… — вона змовницьки озирнулася і невідомо для чого потягла його до ординаторської.
— Не зрозумів, куди ви? — здивувався Тарас. — Давайте ваших донорів і бігом йдемо до поліклініки, бо все закінчується.
Але бабуня, похапцем заскочивши до ординаторської і переконавшись, що там нікого немає, поставила на його стіл сумку, витягнула з якоїсь глибинної кишені дводоларову купюру і простягнула лікарю.
— До чого тут це? — запитав він.
— Усіх обійшла вчора, — клялася бабуня, — дехто має доляри, але щоб два — ніхто. Кажуть, дуже рідко буває.
— Бабуню! — Голоюх мало не заволав із відчаю. — Ви що, зовсім без памʼяті? Я ж вам казав — «донори», а ви мені долари! Ви що, не розумієте: донори — це люди, які кров здають! Я для чого все вам вчора пояснював? Навіщо мені ваших два долари? Якщо сьогодні ніхто не здасть, то завтра мені й двадцять не допоможуть!
Він приліпив банкноту до столу перед бабцею, яка розгублено кліпала очима, і побіг до поліклініки.
Зал принишк. Доповідь завідуючого відділом переливання справила гнітюче враження. І тепер усі уявляли, що видасть зараз головний.
— Дійсно, — сказав Лабо після паузи, загрозливо насунувшись на стіл, — досягнення наші із дня в день усе вищі та вищі. Просто диву даєшся! Навіть не знаю, з кого починати. Ну, напевно, все-таки з хірургії… Найповажніша служба… Оперуємо, лікуємо… Донорів дати не можемо. Та що казати — сам завідуючий прекрасний приклад подає. Ілля Петрович — один донор. Солідно. Завхірургією. Так, один донор. Звучить. І колеги від нього не відстають. Олег Вікторович, який у нас уже півроку впроваджує прогресивні харківські технології, круто оперує. Імідж у районі — не менш ніж професорський…
Олег лише посміхнувся у вуса, слухаючи це.
— …Також один донор. Хворі йдуть, донорів дати не можемо. Браво. Голоюх…
Тарас лише приречено підвів очі до стелі.
— …Ну, це ж навіть незручно дати більше, ніж старші колеги. Я розумію, солідарність… Також один донор.