— Привіт, хлопчики, — сказала вона, навіть не глянувши на хірургів. — Ану дайте мені...
Вона протиснулася до столу і почала водити пальцем по списках, бурмочучи собі під ніс:
— Як це так? Такі люди не підводять... У мене донька начальника РТП родила! Троє мали прийти, а здав лише один. Ну ось! Усі троє... Що? А чому двоє на Савчука?!
— Схоже, цей діяч усіх переполовинив... — зауважив Тарас. — Цікаво, чому в нього тільки шість?
Євстахіївна дихала часто та глибоко, а обличчя її вкривалося червоними плямами.
— Ну, все, — сказала вона. — Зараз я зарию цього кидалу...
І вона рішуче попрямувала на вихід.
— Ідемо, — смикнувся Голоюх.
— Пізно, — з жалем промовив Ілля. — Там вже не буде кого добивати — ні з головним, ні без.
— Рятувати! — вигукнув Тарас. — Вона ж його, придурка, дійсно зариє! Знайшов, кого кидати...
І вони чкурнули слідом за нею.
Голоюх увійшов до кабінету й сів писати. З перев'язочної визирнула Валентина.
— О, доктор... А ви що, і по обіді сидітимете? Замість Савчука?
— Вважай, немає більше твого Савчука, — пробурмотів Тарас.
— Чого це мого? — обурилася вона. — І як це... немає? У якому значені?
— У прямому. Його саме зараз Євстахіївна добиває.
— За що?
— За день донора, — відповів Голоюх. — До речі, а звідки взявся мій донор? Ти нікого не приводила? Я маю на увазі — за власною ініціативою?
— Дуже мені треба... — скривилася вона. — День донора — ваш головний біль, а в мене свого вистачає.
— А наші з переливання кажуть, що ти там товклася.
— Я по своїх справах.
— Ну, гаразд, — погодився Голоюх. — Однаково дякую. Добре, хоч сама здавати не додумалася.
— Доктор! — вигукнула вона, театрально округлюючі густо нафарбовані очі. — Ви що, гадаєте, в мене зовсім шарабани поїхали?
Після повороту з траси дорога значно погіршилася. Вона стала вузькою, горбатою та не надто рівною, але машин на ній не було.
Тож червона «шістка» йшла, практично не знижуючи швидкості. Машина м'яко підскакувала на ямах, від чого у салоні відчувалися лише глухі поштовхи й шурхіт шин по камінні.
Ліда, спершись на спинку сидіння, щасливо та замріяно спостерігала осінній пейзаж. Несподівано вона нахилилася уперед і, показуючи пальцем, сказала:
— А ось і мій будинок видно! Он, третій дах, поруч із блискучим!
— Бачу, — відповів Беженар.
Машина заїхала до села і зупинилася біля зеленої огорожі. Ліда відчинила дверцята.
— А може, все ж таки зайдете, Валентине Івановичу... га? Пообідаємо.
— Ні, Лід очко. Я ж казав тобі — незручно.
— Ну, добре, — відповіла вона. — Дякую. Дорога була надзвичайно приємною. То я принесу речі, так?
— Звичайно, тягни все, що потрібно. Завезу до твого гуртожитку і залишу. Тільки скоренько, гаразд? Ще завидна додому доїду.
— Гаразд, — сказала вона. — Вже несу.
Клацнувши хвірткою, Ліда увійшла до хати, а Беженар увімкнув магнітолу, оглядаючи з вікна машини будинок та садибу. Перше, що кинулося в очі, — розкішна яблуня з великими червоними плодами, під якою поважно походжали великі породисті гуси.
Несподівано двері будинку відчинилися і на ґанок вийшла жінка — проста, дещо огрядна, приємна з вигляду. Зав'язуючи на ходу хусточку, вона підійшла до машини. Беженару нічого не залишалося, як відчинити дверцята.
— Валентине Івановичу, ну як так можна! — вона схопила його за руку, змушуючи вийти з машини. — Боже, мені про вас Ліда стільки розповідала! Ну, як це вона додумалася залишити вас тут? Ходімо до хати, ми вас дуже просимо. Будь ласка! Ми вас без обіду нікуди не відпустимо!
— Дякую, — у своїй звичній манері відповів Беженар, — але, ви знаєте, я б хотів завидна повернутися. Правда, я не можу затримуватися. Ні, дійсно! Я не сором'язлива людина і з задоволенням би зайшов, тим паче, що полюбляю гарно поїсти. Але зараз не можу. Іншим разом.
Ліда вийшла на ґанок із великою дорожньою сумкою.
— Лідуню! — серйозно обурилася її мати. — Ну як тобі не соромно? Куди ти це тягнеш? Валентине Івановичу, я вас дуже прошу! В мене потім тиждень серце болітиме, якщо ви просто так поїдете.
Ліда залишила сумку на ґанку і підійшла до них.
— Що поробиш, Валентине Івановичу...— сказала вона.— Доведеться зайти.
Беженар клацнув дверцятами машини, замикаючи їх на ключ. Вигляд його при цьому вже не був таким незворушним.
Вони увійшли до кімнати, де на прибраному скатертиною столі вже стояв графин із чимось червоним, ваза з печивом та дві пляшки води — одна «Лимон», друга «Дюшес». Лідин батько, високий худорлявий чоловік, привітно підвівся назустріч, простягаючи руку.