Тарас подивився здивовано. Він навіть опустив кінчики губів і несамохіть озирнувся.
— …А ось Петро Петрович приємно здивував. Так. Шість донорів. Отже, можемо, коли схочемо!
Савчук скромно опустив очі у підлогу, мало не зашарівшись.
А за годину всі троє схилилися у відділенні переливання крові над столом із розкладеними аркушами паперу. Там сьогодні панували тиша та спокій. Медсестра розклала перед ними аркуші, по яких вони вивчали списки учорашніх донорів.
— Ось, — сказав Медвідь, зупинивши свій палець на якомусь рядку, — глянь, двоє з агрохімії. Цікаво… на Савчука записані.
— Ну, може він їх десь… Знайшов, зліва… — припустив Тарас. — О! А ось глянь! Дорожний! Двоє… Що? Також на Савчука? Це що — рекет?
— Зараз… — пробурмотів Ілля, — зараз я влаштую цьому «підприємцю»… Ні, краще офіційно, в кабінеті. І з головним!
— А от звідки в мене донор? — несподівано згадав Голоюх. — Ану… дивись… якийсь Веприк, не працюючий… Не знаю такого…
— Ну, а ваша медсестра хіба не приводила? — озвалася сестричка з відділу переливання, яка стояла поруч. — Вона вже на кінець дня тут товклася з якимось. Уже закривати збиралися, а вона привела.
Але тут, наче буревій, до приміщення увірвалася Оксана Євстахіївна.
— Привіт, хлопчики, — сказала вона, навіть не глянувши на хірургів. — Ану дайте мені…
Вона протиснулася до столу і почала водити пальцем по списках, бурмочучи собі під ніс:
— Як це так? Такі люди не підводять… У мене донька начальника РТП родила! Троє мали прийти, а здав лише один. Ну ось! Усі троє… Що? А чому двоє на Савчука?!
— Схоже, цей діяч усіх переполовинив… — зауважив Тарас. — Цікаво, чому в нього тільки шість?
Євстахіївна дихала часто та глибоко, а обличчя її вкривалося червоними плямами.
— Ну, все, — сказала вона. — Зараз я зарию цього кидалу…
І вона рішуче попрямувала на вихід.
— Ідемо, — смикнувся Голоюх.
— Пізно, — з жалем промовив Ілля. — Там вже не буде кого добивати — ні з головним, ні без.
— Рятувати! — вигукнув Тарас. — Вона ж його, придурка, дійсно зариє! Знайшов, кого кидати…
І вони чкурнули слідом за нею.
Голоюх увійшов до кабінету й сів писати. З перевʼязочної визирнула Валентина.
— О, доктор… А ви що, і по обіді сидітимете? Замість Савчука?
— Вважай, немає більше твого Савчука, — пробурмотів Тарас.
— Чого це мого? — обурилася вона. — І як це… немає? У якому значенні?
— У прямому. Його саме зараз Євстахіївна добиває.
— За що?
— За день донора, — відповів Голоюх. — До речі, а звідки взявся мій донор? Ти нікого не приводила? Я маю на увазі — за власною ініціативою?
— Дуже мені треба… — скривилася вона. — День донора — ваш головний біль, а в мене свого вистачає.
— А наші з переливання кажуть, що ти там товклася.
— Я по своїх справах.
— Ну, гаразд, — погодився Голоюх. — Однаково дякую. Добре, хоч сама здавати не додумалася.
— Доктор! — вигукнула вона, театрально округлюючі густо нафарбовані очі. — Ви що, гадаєте, в мене зовсім шарабани поїхали?
Після повороту з траси дорога значно погіршилася. Вона стала вузькою, горбатою та не надто рівною, але машин на ній не було.
Тож червона «шістка» йшла, практично не знижуючи швидкості. Машина мʼяко підскакувала на ямах, від чого у салоні відчувалися лише глухі поштовхи й шурхіт шин по камінні.
Ліда, спершись на спинку сидіння, щасливо та замріяно спостерігала осінній пейзаж. Несподівано вона нахилилася уперед і, показуючи пальцем, сказала:
— А ось і мій будинок видно! Он, третій дах, поруч із блискучим!
— Бачу, — відповів Беженар.
Машина заїхала до села і зупинилася біля зеленої огорожі. Ліда відчинила дверцята.
— А може, все ж таки зайдете, Валентине Івановичу… га? Пообідаємо.
— Ні, Лідочко. Я ж казав тобі — незручно.
— Ну, добре, — відповіла вона. — Дякую. Дорога була надзвичайно приємною. То я принесу речі, так?
— Звичайно, тягни все, що потрібно. Завезу до твого гуртожитку і залишу. Тільки скоренько, гаразд? Ще завидна додому доїду.
— Гаразд, — сказала вона. — Вже несу.
Клацнувши хвірткою, Ліда увійшла до хати, а Беженар увімкнув магнітолу, оглядаючи з вікна машини будинок та садибу. Перше, що кинулося в очі, — розкішна яблуня з великими червоними плодами, під якою поважно походжали великі породисті гуси.
Несподівано двері будинку відчинилися і на ґанок вийшла жінка — проста, дещо огрядна, приємна з вигляду. Завʼязуючи на ходу хусточку, вона підійшла до машини. Беженару нічого не залишалося, як відчинити дверцята.