— Валентине Івановичу, ну як так можна! — вона схопила його за руку, змушуючи вийти з машини. — Боже, мені про вас Ліда стільки розповідала! Ну, як це вона додумалася залишити вас тут? Ходімо до хати, ми вас дуже просимо. Будь ласка! Ми вас без обіду нікуди не відпустимо!
— Дякую, — у своїй звичній манері відповів Беженар, — але, ви знаєте, я б хотів завидна повернутися. Правда, я не можу затримуватися. Ні, дійсно! Я не соромʼязлива людина і з задоволенням би зайшов, тим паче, що полюбляю гарно поїсти. Але зараз не можу. Іншим разом.
Ліда вийшла на ґанок із великою дорожньою сумкою.
— Лідуню! — серйозно обурилася її мати. — Ну як тобі не соромно? Куди ти це тягнеш? Валентине Івановичу, я вас дуже прошу! В мене потім тиждень серце болітиме, якщо ви просто так поїдете.
Ліда залишила сумку на ґанку і підійшла до них.
— Що поробиш, Валентине Івановичу… — сказала вона. — Доведеться зайти.
Беженар клацнув дверцятами машини, замикаючи їх на ключ. Вигляд його при цьому вже не був таким незворушним.
Вони увійшли до кімнати, де на прибраному скатертиною столі вже стояв графин із чимось червоним, ваза з печивом та дві пляшки води — одна «Лимон», друга «Дюшес». Лідин батько, високий худорлявий чоловік, привітно підвівся назустріч, простягаючи руку.
— Це мій тато, — сказала Ліда, — Володимир Миронович. А це…
— Знаю, — перебив той, — ми вже всі давно знаємо, який чудовий лікар Валентин Іванович, її шеф і так далі…
Господар трусив руку гостя, щиро запрошуючи до столу, де Лідина мати вже розставляла нехитрі сільські страви.
— Як доїхали?
— Нічого, дякую, — оговтавшись, відповів Беженар. — До повороту взагалі непогана дорога.
— А ви що, мали якісь справи в області?
— Уже впорався, — відповів Беженар. — Ось, зробив маленький гачечок — вашу Ліду підвіз, а тепер назад.
— Нічого собі маленький! — здивувався батько. — Я вам бензинчику віллю в бак, коли їхатимете.
— Ну що ви! — обурився Беженар. — Це дрібниці. Обовʼязок честі, так би мовити, ученицю підвезти. Вона у вас молодець.
Лікар ніяково замовк.
— Усе, Валентине Івановичу, сідайте, — клопоталася мати, ставлячи на стіл тарілку з паруючими сардельками. — Зараз я подивлюся, як ви «полюбляєте добре поїсти». Наливай, тату… Може, щось міцніше?
— Ні-ні! — замахав руками Беженар. — Я за кермом. Ще назад їхати. Вибачайте, це вже без мене.
— Шкода, — засмутилася мати. — Ну, тоді за ваше здоровʼя. Це наше, виноградне. Самі робили. Я вам із собою дам, вдома скуштуєте.
— Оце підходить, — погодився Беженар. — Вдома обовʼязково. А тут Лідочка мені водички наллє…
— Тобі яку? — запитала та, простягнувши руку до пляшок. — «Лимон», чи…
Мати злякано вирячилася на дівчину, але було пізно. Ліда почервоніла і замовкла, опустивши очі. Батько лише нерозуміюче переводив погляд з лікаря на дочку і назад. Беженар уже встиг наколоти сардельку на виделку і тепер тримав її у піднятому стані, не розуміючи, як вчинити — відправити до рота, чи покласти на тарілку. Вони зробили у цій ситуації найгірше, що тільки можна було, — подивилися одне на одного. А батько з матірʼю у цей момент, заклякнувши, дивилися на них. Беженар мовчки поклав виделку з наколотою сарделькою на тарілку і спер на край столу пальці, що виглядали не менш переконливо, ніж ті самі сардельки.
— Лідо, — нарешті промовила мати, — як це…
Голос її здригнувся, і вона так і не змогла договорити фразу.
— А так це… — відповіла дівчина. — Ми давно вже з Валентином Івановичем на «ти».
— А ч… чому? Ти ж…
Батько тим часом лише розгублено кліпав очима.
— Тому, що він для мене найближча людина — в усіх відношеннях. Ось так. Пробач, що так вийшло… — останнє дівчина промовила, дивлячись на Беженара.
— Нічого, все гаразд, — відповів той.
— Я правда, не навмисне, — продовжувала вона. — Я забулася…
— Нічого страшного, — повторив він, — не переймайся.
Лідина мати лише переводила очі з лікаря на дочку, все ширше роззявляючи рота і затуляючи його рукою. Їй здавалося, що у цей момент власне волосся стає дибки. А ті двоє продовжували говорити між собою так, ніби батьків тут і не було.
— Якщо вже так вийшло, може, ми договоримо до кінця і розставимо всі крапки над «і»?
— Як хочеш… — знизавши плечима, погодився Беженар.
— Що г-г-оворити? — здавалося, до матері почала повертатися мова. — Й-які крапки?
— Справа у тому, що ми з Валентином Івановичем кохаємо одне одного, — сказала Ліда.