— Люди… — тільки й змогла вимовити нещасна жінка. — Л-лю… ди…
Невідомо для чого вона намацала на столі серветку і тепер, не знаючи що з нею робити, жмакала її у руці.
Лідин батько повільно відсунув стільчика і вийшов до сусідньої кімнати. Мати кинула серветку на тарілку і вибігла за чоловіком.
Беженар мовчки подивився на Ліду.
— Я дійсно випадково… — голос її тепер уже здригнувся.
— Не переживай, — він взяв її за руку, — чого вже тепер… Може, мені поїхати просто зараз?
Двері з кімнати відчинилися, і вбігла перелякана мати Ліди.
— Ходи сюди! — кричала вона. — Ходи сюди! Батькові погано!
Ліда, скочивши з-за столу, кинулася за нею. Нерішуче підвівся й Беженар, не розуміючи, як йому вчинити, але дівчина миттю вискочила з кімнати.
— Ходи сюди! — кричала вона. — Батькові погано!
Здавалося, обох їх заклинило на цій фразі.
Беженар смикнувся туди. Батько Лідин сидів на дивані, швидше, напівлежав, увесь змʼяклий. Обличчя його було білим, а права долоня застрягла за відворотом сорочки, намагаючись дотягтися до серця.
Поклавши його на диван, Беженар поляскав по щоках, помацав пульс, а потім крикнув:
— Давай сюди горілку або коньяк!
Коли ж Ліда увірвалася назад до кімнати з пляшкою в руках, він тряс його, ляскаючи по щоках і кричав:
— Володю, відкривай очі! Ну! Вова!
Вихопивши закорковану пляшку з рук дівчини, Беженар вдарив горлечком по батареї, від чого воно відлетіло, потім ляпнув горілкою по обличчі та почав терти за вухами.
— Бігом до машини! — крикнув він Ліді. — Ключі в куртці. Аптечку сюди! У лівій кишені ключі!
Ліда вибігла з кімнати, а Беженар розтулив губи бідолашного батька, хлюпнув горілкою туди, а потім знову почав ляскати по щоках. Мати весь час стояла у кутку кімнати, склавши долоні на грудях, і голосно причитала. Коли зʼявилася Ліда з аптечкою, батько вже почав рухати губами. Очі його, щоправда, час від часу ще закочувалися догори. Набравши з ампули у шприц, Беженар зробив чоловікові підшкірну інʼєкцію і відразу ж відкрив нову ампулу. Другий укол був внутрівенним. Ліда тим часом стискала батькову руку вище ліктя замість джгута.
Пацієнт потроху приходив до тями. Очі повернулися з піднебесся і тепер стріляли по стінах, періодично заплющуючись.
— Володимире, все гаразд, — тлумачив йому Беженар. — Усе, приходимо до тями.
А хворий, роблячи якісь незрозумілі спроби спертися руками та сісти, здивовано зиркав на свого рятівника. Мати Ліди, усвідомивши нарешті, що її чоловік принаймні не помер, знайшла поблизу стільчика і присіла на нього. Руки її тремтіли, причому, права також тяглася до ґудзиків кофти. Помітивши цей рух, Беженар злякано зиркав на жінку. Згадавши, що така річ є у хаті, Ліда принесла апарат для вимірювання тиску.
Хворого — худого чоловіка пʼятдесяти років — вели попід руки коридором. Він тримався за живіт і стогнав. Із одного боку була його дружина, з іншого — фельдшерка «швидкої».
— Схоже, апендицит, — сказала лікарка Медвідю, який вийшов назустріч.
— Ніхто ще не дивився? — запитав той.
— Ніхто. Шукали Савчука в поліклініці, а його немає.
— Як завжди… — пробурмотів Ілля. — Заводьте сюди, на санпропускник.
Хворого завели і поклали на кушетку.
— Учора по обіді почав скаржитися на живіт, — розповідала його перелякана дружина. — А потім що далі — то гірше.
— Чого ж ви його добу тримали? — запитав Ілля.
— Сподівалися, може, саме перейде…
Зітхнувши, він почав оглядати живіт пацієнта. З правого боку той практично не давав торкнутися, ловив лікаря за руку і стогнав.
— Нічого собі…
До оглядової зазирнув Голоюх.
— Подивися, — запропонував Ілля, — привезли як апендицит.
Голоюх усівся поруч із хворим і обстежив його живіт.
— Гаразд, — сказав Медвідь, коли той скінчив, — кладемо до нас. Будемо оперувати зараз, терміново. Тут двох думок бути не може. Так, Тарасе Васильовичу?
— Звичайно, — підтвердив Голоюх. — А він у вас часом не падав звідкись?
Налякана жінка переводила погляд із одного лікаря на іншого.
— Начебто ні… Звідки ж йому падати?
— Не знаю, — сказав Ілля. — Його, часом, ніхто не бив?
— Та хто ж його побʼє?
— Машо! — Ілля виглянув із санпропускника. — Приймай хворого. Апендицит, запущений. Готуй до операції. Як прізвище його?
— Оверчук… — тремтячим голосом відповіла жінка.
Вони вийшли до коридору.
— Надто бурхлива клініка, як для апендициту, — зауважив Тарас.