Червона «шістка» їхала вулицями якогось райцентру. Погода вщент зіпсувалася. Небо затяглося хмарами, здійнявся вітер, і на вітровому склі періодично з'являлися числені дощові краплі. Беженар мовчки крутив кермо. Обличчя його втратило звичайну незворушність, хоча й певних емоцій на ньому не проглядалося.
Зупинивши машину на розі біля приватного кіоску, він вийшов і витяг портмоне.
— Дайте мені... — почав він, бігаючи очима по широченній вітрині.
Пауза затяглася надовго.
— Що, не можете вибрати? — мило посміхнулася дівчинка, можливо, чимось, а віком — безперечно, схожа на Ліду. — В нас є з чого...
— Та ні, — пробурмотів він. — Просто згадую, які палив замолоду...
В операційній працював наркозний апарат, по-діловому брязкали інструменти, пищав звуковий індикатор діатермії. Перед дверима оперблоку в накинутому халаті стояла дружина Оверчука і голосно молилася.
— Що там? — запитав Щур. — На скільки мені налаштовуватися?
— Не спіши поперед батька в пекло, — відповів Ілля. — Ще у живіт не зайшли. Надю, кохера давай...
— Жилавий мужик, — констатував Тарас. — Чисто виходячи із зовнішнього вигляду — попиває...
— Не тільки з зовнішнього, — виправив Щур. — Жінка казала, п'є безпробудно. Я питав.
— Пелюшки давай на очеревину, — попросив Ілля. — Хоч би «білочки» потім не було...
— А ви не чули, — несподівано запитала Наталя, — кажуть, наш Павлуша кудись пропав.
— Який Павлуша? — не зрозумів Ілля.
— Ну, фельдшер, якого недавно розрахували. Він ще за Світланою ходив.
— А що означає — пропав? — не зрозумів Голоюх. — Я чув, він оженився на доньці нашого завгоспа.
— Дійсно, женився і відразу поїхав назад до Німеччини, — пояснювала далі Наталя. — А там пропав. Подівся кудись — і все. Ні слуху, ні духу. Не дзвонить, і з кінцями...
— Та він оженився тільки для того, щоб прізвище змінити, — припустив Щур. — Його ж депортували перед цим. А тепер, як знову туди прорвався, — шукай вітру в полі. Він такий хлопець.
— Нічого подібного, — заперечила Наталя, — в них із Мариною сильне кохання було... Любов із першого погляду. Він би не втік. І адресу лишив, де буде жити. А там кажуть: був, пішов кудись і більше не з'явився. Марина он хоче їхати на розшуки, а Бліщ не пускає...
— Ох, ні хріна собі! — несподівано вигукнув Ілля. — Від— смоктувача вмикайте! Ну!
Загудів електровідсмоктувач.
— Господи, а це що? Повний живіт...
— Судячи із запаху — сеча, — констатував Голоюх.
— А щоб йому... — продовжував дивуватися Медвідь. — Звідки вона тут?
— Треба думати, із сечового міхура, — так само байдуже промовляв Тарас.
— Ну, що там? — не давав спокою Щур. — Розрив сечового?
— Певно, — сказав Ілля, працюючи відсмоктувачем. — Вони ж клянуться, що чоловік не падав і ніхто не бив. От зарази! Ну, я їм дам. Щойно вийду. Так, — голос хірурга став діловим, — ідемо на серединну. Чекай... А це що?
— Треба думати — кака... — все тим же тоном повідомив Тарас.
— Господи, ще розриву кишечника не вистачало... Точно —
гімно. Ні, ви уявіть, як його мали вчора по животі товкти!
Стерильні простирадла на животі переставляли. Об'єм операції несподівано розширявся.
Червона «Лада» прогнала вулицями Тачанова і під'їхала до невеличкого триповерхового будинку. Вийшовши з машини, Беженар відчинив ворота одного з гаражів, що зліпилися куп
кою під будинком, і зібрався заїжджати. Але щось його наче муляло. Він озирнувся і нерішуче подивився на ключі в замку запалювання. Потім зміряв очима отвір гаражних воріт.
— Що там, Валентине Івановичу, — почулося ззаду, — я так бачу, ви наче забули щось? Що, повертатися треба?
Це був сусід, учитель математики на пенсії. Він вийшов із відром сміття і тепер, задоволений тим, що зустрів співрозмовника, зупинився на півшляху до ящика.
— Щось важливе, так? — допитувався він.
— Та не так щоб дуже важливе... — знизав плечима Беженар.
— Але муляє, залишає відчуття невдоволення... — підказав
учитель.
— Навіть не знаю, як сказати, — розгубився Беженар. — Сьогодні взагалі невдалий день. Зараз прийду — обов'язково п'ятдесят грамів прийму. Більше — ні, а п'ятдесят — точно.
— Ну, то тоді обов'язково потрібно, — сказав старий. — День і так невдалий, а ще оте мулятиме, що ви забули, нехай навіть дрібничка. Що, далеко повертатися?
— Та ні, недалеко.
— То зганяйте, а я гараж постережу, щоб пацани не залізли.
— Дякую, Олексію Семеновичу, — серйозно сказав Беженар, — я недовго.
«Шістка» розвернулася і виїхала з двору, а за кілька хвилин зупинилася біля дверей продуктового магазину.