— Аби перфоративної часом не було, — погодився Медвідь.
— Розріжемо — побачимо…
У кімнаті персоналу оперблоку обідали. За столом сиділи Люба — старша, Надя з Люсею, операційною санітаркою, і Наталя з реанімації, яка забігла у гості.
— Ось так, — розповідала вона, — а потім був торт і цукерки.
— А в нас тихо — ніяких ювілеїв, — сказала Люба.
— Стоп, — перебила її Надя, — а чи не зараз у Савчука повинна бути якась дата?
— Точно! — погодилася старша. — До того ж, йому тридцять три намічається. Кругла дата.
— Не кругла, а знаменна, — виправила її Наталя, — вік Христа.
— Не важливо, — відповіла Люба. — Питання в іншому — виставлятиме він, чи ні.
— За тридцять три міг би й виставити, — сказала Надя.
— Дійсно, шмат від нього не відпав би, — підтримала Наталя.
— А він на цей день просто відгул візьме, — припустила Люба. — Йому відгул взяти — раз плюнути.
До кімнати зазирнув завідуючий.
— Про що сперечаєтеся, дівчата?
— Сідайте, Ілля Петрович, ми вам кави зробимо.
— Та ні, дякую. Я чую з коридору — ви так емоційно про щось…
— А це ми згадали, що в Савчука скоро ювілей. Тридцять три.
— То й сперечаємося — поставить, чи ні…
— Ну… такому, як Савчук, — сказав Ілля, — гадаю, навпаки, могла б і лікарня поставити. Нічого б не сталося.
Усі засміялися.
— Готуйтеся, шановні, — додав Ілля. — За годину операція.
Червона «шістка» їхала вулицями якогось райцентру. Погода вщент зіпсувалася. Небо затяглося хмарами, здійнявся вітер, і на вітровому склі періодично зʼявлялися числені дощові краплі. Беженар мовчки крутив кермо. Обличчя його втратило звичайну незворушність, хоча й певних емоцій на ньому не проглядалося.
Зупинивши машину на розі біля приватного кіоску, він вийшов і витяг портмоне.
— Дайте мені… — почав він, бігаючи очима по широченній вітрині.
Пауза затяглася надовго.
— Що, не можете вибрати? — мило посміхнулася дівчинка, можливо, чимось, а віком — безперечно, схожа на Ліду. — В нас є з чого…
— Та ні, — пробурмотів він. — Просто згадую, які палив замолоду…
В операційній працював наркозний апарат, по-діловому брязкали інструменти, пищав звуковий індикатор діатермії. Перед дверима оперблоку в накинутому халаті стояла дружина Оверчука і голосно молилася.
— Що там? — запитав Щур. — На скільки мені налаштовуватися?
— Не спіши поперед батька в пекло, — відповів Ілля. — Ще у живіт не зайшли. Надю, кохера давай…
— Жилавий мужик, — констатував Тарас. — Чисто виходячи із зовнішнього вигляду — попиває…
— Не тільки з зовнішнього, — виправив Щур. — Жінка казала, пʼє безпробудно. Я питав.
— Пелюшки давай на очеревину, — попросив Ілля. — Хоч би «білочки» потім не було…
— А ви не чули, — несподівано запитала Наталя, — кажуть, наш Павлуша кудись пропав.
— Який Павлуша? — не зрозумів Ілля.
— Ну, фельдшер, якого недавно розрахували. Він ще за Світланою ходив.
— А що означає — пропав? — не зрозумів Голоюх. — Я чув, він оженився на доньці нашого завгоспа.
— Дійсно, женився і відразу поїхав назад до Німеччини, — пояснювала далі Наталя. — А там пропав. Подівся кудись — і все. Ні слуху, ні духу. Не дзвонить, і з кінцями…
— Та він оженився тільки для того, щоб прізвище змінити, — припустив Щур. — Його ж депортували перед цим. А тепер, як знову туди прорвався, — шукай вітру в полі. Він такий хлопець.
— Нічого подібного, — заперечила Наталя, — в них із Мариною сильне кохання було… Любов із першого погляду. Він би не втік. І адресу лишив, де буде жити. А там кажуть: був, пішов кудись і більше не зʼявився. Марина он хоче їхати на розшуки, а Бліщ не пускає…
— Ох, ні хріна собі! — несподівано вигукнув Ілля. — Відсмоктувача вмикайте! Ну!
Загудів електровідсмоктувач.
— Господи, а це що? Повний живіт…
— Судячи із запаху — сеча, — констатував Голоюх.
— А щоб йому… — продовжував дивуватися Медвідь. — Звідки вона тут?
— Треба думати, із сечового міхура, — так само байдуже промовляв Тарас.
— Ну, що там? — не давав спокою Щур. — Розрив сечового?
— Певно, — сказав Ілля, працюючи відсмоктувачем. — Вони ж клянуться, що чоловік не падав і ніхто не бив. От зарази! Ну, я їм дам. Щойно вийду. Так, — голос хірурга став діловим, — ідемо на серединну. Чекай… А це що?
— Треба думати — кака… — все тим же тоном повідомив Тарас.
— Господи, ще розриву кишечника не вистачало… Точно — гімно. Ні, ви уявіть, як його мали вчора по животі товкти!