— Та ну їх у баню! — сказав Ілля. — Що вони — судитися будуть? Потім самі ж менти за нами ходитимуть, щоб цей сигнал ліквідувати й справу закрити. Ми зобов'язані писати те, що говорить хворий. А хворий каже, що його не били. Розслідування — не наша функція.
— Як скажеш... — відповів Щур.
На столі озвався телефон.
— Так! — Наталя взяла трубку. — Вас, доктор.
— Алло! — голос його одразу змінився і набув якихось невпевнених та здивованих інтонацій. — Та ні, взагалі-то... З чого ви взяли? Слухайте, а він що — вам так набрид?
Знизавши плечима, Щур поклав слухавку.
— Хто це? — запитав Ілля.
— От же ж є люди! — обурився Щур. — І то без мук совісті! Ні, я розумію, він їх усіх допік, але тим не менше...
— А що таке?
— Дзвонить уже втретє зять цього Оверчука і питає, чи вже відійшов його тесть. Я кажу, що ні, а він питає: «А коли відійде?».
Ілля подивився на нього, а потім постукав себе кісточками пальців по голові:
— Тумаки! Він мав на увазі — коли від наркозу відійде! А ти йому: «Вам що, тесть набрид?». Налякав, напевно...
— Нічого подібного, — відрубав Щур. — Із наркозу виходять. А відходять лише у кращий світ.
— Буквоїд, — сказав Ілля. — Як ви тут його витримуєте?
Коли подзвонили у двері, Беженар уже знав, хто це. Відчинивши, він посунувся, пропускаючи Ліду.
Вона увійшла, цьомкнула його у щоку і почала роззуватися. Зняла один чобіт і шукала очима по підлозі тапочки, але їх ніде не було. Наче згадавши щось, він поліз на полицю до шафи і витяг її тапочки з целофанового пакета.
— А чому вони в пакеті? — запитала Ліда.
— Чесно кажучи, я гадав, що ти більше не з'явишся, — сказав Беженар. — Поставив до шафи, щоб очі не мозолили і не нагадували.
— Цікаво, — сказала вона, пройшовши до кімнати і сівши на диван. — А чому я мала зникнути? Ми ніби й не сварилися.
Ліда виглядала спокійною та врівноваженою, але настрою гарного не було.
— Так, ми не сварилися, — погодився він, — але деякі катаклізми відбулися. Як здоров'я твоїх батьків?
— Нічого, — відповіла вона, — нормально. Все вляглося.
— Що означає — вляглося?
— Припинили хапатися за серце, — пояснила вона.
— Ну, це вже немало. Я йду чай поставлю. Чи ти кави хочеш?
— Нічого я не хочу, — сказала Ліда, — лише посидіти та віддихатися.
— А що було наступного дня? — запитав він.
— Не наступного дня, а вже за годину, — дівчина вляглася на диван і скрутилася калачиком. — Банальний батьківський концерт.
— І що ти робила?
— Пішла до подружки, а повернулася, коли вони вже спали.
— А наступного дня?
— Нічого, що би заслуговувало на увагу, — пояснила вона. — Я так змучилася...
— Це від нервів, — сказав Беженар.
— А як розуміти твій подив із приводу мого приїзду — ти радий, чи ні?
— Звичайно, радий! — заява звучала цілком щиро. — Але...
— Що — але?
— Я багато думав.
— І що?
— Нам дійсно час зупинити це божевілля, — сказав він.
— Так? — здивувалася Ліда. — Божевілля — це те, що в нас? А я гадала, це називається іншим словом... Але тобі видніше. Ти старший, у тебе більший життєвий досвід... Тобі видніше, як це назвати.
— Лідочко, — сказав він, — помиляються люди навіть із дуже великим життєвим досвідом. Ніхто від цього не застрахований. Я також гадав, що наші відносини називаються іншим словом, але насправді це все-таки божевілля. І я би хотів, щоб ти якнайшвидше це зрозуміла. Так буде краще для тебе, повір мені.
— А ти дійсно хочеш, щоб мені було краще? — запитала вона.
— Звичайно!
— Ну, тоді це все-таки не божевілля, а те, що тобі зразу здалося.
— Я розумію, — сказав Беженар, — важко просто так, свідомо. Тим паче, коли все гаразд. Але це необхідно. Я винен, що допустив до цього. Мені й доведеться виправляти. Лідочко, життя пролітає миттєво. Не встигнеш озирнутися — воно вже позаду. Не можна його марнувати. Тому тобі доведеться. Я наполягаю.
— А можна, я побуду до ранку? — запитала вона вже іншим голосом. — Я дійсно дуже змучена і хочу спати.
— Ти що?! Як ти могла подумати? — обурився він. — Звичайно. Чому до ранку? Я просто пояснюю тобі ситуацію і хочу, щоб ти зрозуміла й зробила так, як краще. Зараз я нагодую тебе, а тоді спатимеш.
— Не хочу їсти, — сказала вона. — Побудь поруч, поки засну...
За вікном майже стемніло. Штори були відкриті, й у кімнаті