— Та що ти його слухаєш! — махнула рукою Наталя. — Ілля Петрович тільки язиком майстер. А якби дійсно до діла… Він же ж зразковий сімʼянин.
— А що, — не зморгнувши відповів Ілля, — язиком — такий спосіб також є. Зараз усе дозволяється… Навіть по телевізору показували.
— Ілля Петрович!!! Ні, ваш завідуючий явно сьогодні на сексуальному ґрунті… — сказала Наталя.
— Усе! — несподівано гаркнув Медвідь так, що всі підскочили. — Зашиватися, бігом! Кетгут на очеревину. В животі нічого не забули?
— Нічого, — відповів Голоюх.
Наталя увійшла до ординаторської і всілася біля лікаря.
— Так, — сказав Щур, — ось це прокапати до вечора. Банку для сечі повісили?
— Звичайно, — відповіла вона.
— Молодці. Кава є в нас?
— Звичайно, доктор.
— Тоді став.
Двері відчинилися без стуку, і до ординаторської заскочив Медвідь.
— Ну, це концерт, — заявив він із порогу. — Я вже розслідування провів. Це ж його кохана жінка так відгамселила! Ота, що перед дверима молилася. Сечовий міхур і два розриви кишки! Тепер он стоїть, крокодилячі сльози ллє. Уявляєш — він її вже дістав остаточно. У баби просто нерви здали. А вчора приперся знову ледве теплий. Ну, вона сіла на нього зверху і товкла, поки наснага не скінчилася.
— Добре товкла, — погодився Щур. — Хоча нічого дивного. Приповз додому після пʼянки, сечовий міхур переповнений, мʼязи розслаблені… Скільки там йому треба?
— Нормально, — сказала Наталя.
— От дивись, — повчав її Щур, — ніколи не давай волю емоціям у відносинах із чоловіком. Ну, відтоварила вона коханого, ну, отримала сумнівне короткочасне задоволення… А тепер витрати на лікування, та й докори сумління. Плюс боїться, щоб у міліцію не повідомили. До речі, ти дзвонив уже?
— Та ну їх у баню! — сказав Ілля. — Що вони — судитися будуть? Потім самі ж менти за нами ходитимуть, щоб цей сигнал ліквідувати й справу закрити. Ми зобовʼязані писати те, що говорить хворий. А хворий каже, що його не били. Розслідування — не наша функція.
— Як скажеш… — відповів Щур.
На столі озвався телефон.
— Так! — Наталя взяла трубку. — Вас, доктор.
— Алло! — голос його одразу змінився і набув якихось невпевнених та здивованих інтонацій. — Та ні, взагалі-то… З чого ви взяли? Слухайте, а він що — вам так набрид?
Знизавши плечима, Щур поклав слухавку.
— Хто це? — запитав Ілля.
— От же ж є люди! — обурився Щур. — І то без мук совісті! Ні, я розумію, він їх усіх допік, але тим не менше…
— А що таке?
— Дзвонить уже втретє зять цього Оверчука і питає, чи вже відійшов його тесть. Я кажу, що ні, а він питає: «А коли відійде?».
Ілля подивився на нього, а потім постукав себе кісточками пальців по голові:
— Тумаки! Він мав на увазі — коли від наркозу відійде! А ти йому: «Вам що, тесть набрид?». Налякав, напевно…
— Нічого подібного, — відрубав Щур. — Із наркозу виходять. А відходять лише у кращий світ.
— Буквоїд, — сказав Ілля. — Як ви тут його витримуєте?
Коли подзвонили у двері, Беженар уже знав, хто це. Відчинивши, він посунувся, пропускаючи Ліду.
Вона увійшла, цьомкнула його у щоку і почала роззуватися. Зняла один чобіт і шукала очима по підлозі тапочки, але їх ніде не було. Наче згадавши щось, він поліз на полицю до шафи і витяг її тапочки з целофанового пакета.
— А чому вони в пакеті? — запитала Ліда.
— Чесно кажучи, я гадав, що ти більше не зʼявишся, — сказав Беженар. — Поставив до шафи, щоб очі не мозолили і не нагадували.
— Цікаво, — сказала вона, пройшовши до кімнати і сівши на диван. — А чому я мала зникнути? Ми ніби й не сварилися.
Ліда виглядала спокійною та врівноваженою, але настрою гарного не було.
— Так, ми не сварилися, — погодився він, — але деякі катаклізми відбулися. Як здоровʼя твоїх батьків?
— Нічого, — відповіла вона, — нормально. Все вляглося.
— Що означає — вляглося?
— Припинили хапатися за серце, — пояснила вона.
— Ну, це вже немало. Я йду чай поставлю. Чи ти кави хочеш?
— Нічого я не хочу, — сказала Ліда, — лише посидіти та віддихатися.
— А що було наступного дня? — запитав він.
— Не наступного дня, а вже за годину, — дівчина вляглася на диван і скрутилася калачиком. — Банальний батьківський концерт.
— І що ти робила?
— Пішла до подружки, а повернулася, коли вони вже спали.
— А наступного дня?
— Нічого, що би заслуговувало на увагу, — пояснила вона. — Я так змучилася…
— Це від нервів, — сказав Беженар.
— А як розуміти твій подив із приводу мого приїзду — ти радий, чи ні?