Число хворих у Тачанівській райлікарні різко зменшилося. «Проривалися» до лікарні лише ті, кому було край як треба. Увечері третього грудня з Нижнього Потоку привезли породіллю. Подорож здійснювалась на санях і перервалася вимушеною зупинкою у Фертилівці на місцевому ФАПі, що стояв порожнім ще з часів Павла. Там пологи у бідолашної жінки, яка так невчасно зібралася родити, прийняла та ж сама нижньопотоцька фельдшерка, що везла її до лікарні. Після цього жінку разом із новонародженим погрузили до джипа, таким чином все-таки переправивши до пологового відділення.
У палатах з рота ішла пара. Хворі, що залишилися, тягли з дому електронагрівальні прилади, не зважаючи на офіційну заборону користуватися ними. Те ж саме робив і персонал поліклініки — висидіти у кабінетах при такій температурі було важко. Зрозуміло, до подібної тактики вдавалися не лише медики, а й усі, кому доводилося у цих умовах якось підтримувати життєдіяльність своїх організацій. Тому напруга у перевантаженій електромережі різко впала, і відключення електроенергії тепер проводилося кілька разів на день. Вечорами у відділеннях світили хто чим — свічками, гасовими лампами, світильниками на акумуляторах. Під цим різноманітним освітленням, під яким важко було не поплутати таблетки, якось оглядали-таки хворих, робили ін'єкції і, що найголовніше, підтримували потужну документацію, без якої існування вітчизняної медицини було б немислиме.
На першому поверсі аварійного виходу розірвало батарею.
П'ятихвилинка у відділенні скінчилася рано. Медсестри підвелися, щоб іти до роботи.
— Оксано, — попросив Медвідь, — Маша наша, напевно, невідомо коли дістанеться. Доведеться тобі затриматися.
— Швидше за все, вона взагалі не дістанеться, — невдоволено зауважила Оксана. — До їхнього села вже кілька днів дороги немає. Там долину перемітає, снігу метрів зо два. Навіть сани не їздять.
— Ну, — розвів руками Ілля, — що поробиш... Потім компенсуємо тобі.
— І двох санітарок ще немає, — нагадала Люба.
— Ну, не відпускай одну з ночі, — сказав Медвідь, — нехай чекає.
Нерухоме тіло несли на ношах догори, насилу долаючи вузькі повороти сходів. Очі цього чоловіка були розплющеними, відсутній погляд спрямований у стелю. На обличчі його — не те, що блідому, а білому — відсутня була всяка міміка.
— Травма! — перелякано заявила молоденька лікарка «швидкої» Щуру, який вийшов назустріч з ординаторської. — Під поїзд потрапив. Там... жахи...
— Наталю, хірургів сюди, — промовив той, схиляючись над ношами.
Ноші поставили на підлогу. Відкинувши ковдру, він побачив криваве лахміття штанів на рівні колін травмованого, який, на перший погляд, не подавав жодних ознак життя — не дихав, не кліпав очима, не ворушив губами. І лише якесь шосте чи то сьоме відчуття підказувало лікарю, що нещасний ще живий. Щур узяв його за руку, потім поклав пальці на шию в проекції сонної артерії.
— Так, перекладайте на ліжко. Систему ставте, швидко! Що кололи?
Хворого вже занесли до палати і перекладали. У відділення зайшли Ілля з Олегом.
— Що за ґвалт?
— А он, гляньте, залізнична травма. Обидві ноги по коліна.
— Де ви його взяли?
— У Макіївці. Нас викликали, — лікарка глянула на годинник, — годину тому. Він доповз до крайньої хати, і там його знайшли.
— Звідки доповз?
— Не знаю. Кажуть, ішов по шпалах, а поїзд іззаду наїхав.
— П'яний, напевно... — припустив Ілля. — Це що ж, виходить... Ранковий дизель? Він приблизно о шостій ранку в районі Макіївки. А зараз десята. Чотири години!
— Усе, Сергію Андрійовичу, — повідомила Наталя, що поралася у палаті біля пораненого.
Вони зайшли туди. Чоловік років сорока п'яти лежав, втупившись у стелю, нерухомо на функціональному ліжку, вже роздягнутий і прикритий простирадлом.
— Тиску немає?
— Нуль.
Щур знову приклав пальці до його шиї:
-Ледве-ледве... Так, другу систему давай. Реополіглюкін. Ілля Петрович, роби венесекцію, бо цього замало.
Олег відкинув простирадло. Ноги були обрізані одразу вище колін. Із розчавлених тканин не було жодної кровотечі.