— Звичайно, радий! — заява звучала цілком щиро. — Але…
— Що — але?
— Я багато думав.
— І що?
— Нам дійсно час зупинити це божевілля, — сказав він.
— Так? — здивувалася Ліда. — Божевілля — це те, що в нас? А я гадала, це називається іншим словом… Але тобі видніше. Ти старший, у тебе більший життєвий досвід… Тобі видніше, як це назвати.
— Лідочко, — сказав він, — помиляються люди навіть із дуже великим життєвим досвідом. Ніхто від цього не застрахований. Я також гадав, що наші відносини називаються іншим словом, але насправді це все-таки божевілля. І я би хотів, щоб ти якнайшвидше це зрозуміла. Так буде краще для тебе, повір мені.
— А ти дійсно хочеш, щоб мені було краще? — запитала вона.
— Звичайно!
— Ну, тоді це все-таки не божевілля, а те, що тобі зразу здалося.
— Я розумію, — сказав Беженар, — важко просто так, свідомо. Тим паче, коли все гаразд. Але це необхідно. Я винен, що допустив до цього. Мені й доведеться виправляти. Лідочко, життя пролітає миттєво. Не встигнеш озирнутися — воно вже позаду. Не можна його марнувати. Тому тобі доведеться. Я наполягаю.
— А можна, я побуду до ранку? — запитала вона вже іншим голосом. — Я дійсно дуже змучена і хочу спати.
— Ти що?! Як ти могла подумати? — обурився він. — Звичайно. Чому до ранку? Я просто пояснюю тобі ситуацію і хочу, щоб ти зрозуміла й зробила так, як краще. Зараз я нагодую тебе, а тоді спатимеш.
— Не хочу їсти, — сказала вона. — Побудь поруч, поки засну…
За вікном майже стемніло. Штори були відкриті, й у кімнаті розрізнялися обриси крісел, шаф та телевізора. Беженар накрив дівчину ковдрою і ліг поруч, обійнявши ззаду рукою.
Коли він прокинувся, за вікном був похмурий осінній ранок. Він лежав сам на дивані, вкритий ковдрою. У квартирі стояла тиша. Приходячи до тями і щось згадуючи, Беженар кілька хвилин лежав нерухомо, а потім підвівся і пішов на кухню. Так, він був сам. Ліда зникла. Не залишилося навіть зелених тапочок.
Прийшовши зранку на роботу, Медвідь відразу отримав сенсаційну новину від нічної зміни.
— Ілля Петрович, — сказала Оксана, — Оверчук пішов.
— Як — пішов? — Злякався Ілля. — Що… помер?!
— Та чого помер — пішов. Устав і пішов.
— Куди?!
— Не знаю… Зовсім пішов. Он, туди… — вона показала рукою через вікно. — Ми з Сонею бачили.
— Ні, ну це… — у лікаря навіть перехопило подих. — Ви що, з глузду зʼїхали? До яких пір цей дитячий садок триватиме? — мало не кричав він. — Як це пішов? Перша доба після операції! А ви де були? Чому відпустили?
— А що я зроблю? — Оксана мало не плакала. — Він Соню відштовхнув і пішов. Що я з ним зроблю?
— Ні, це якась маячня… — сказав Ілля. — У нього ж рана через весь живіт, трубки кругом стирчать… Чекай, у нього ж цистостома, сеча в банку тече!
— Він банку викинув, — сказала Оксана, — а трубку на ґудз завʼязав, щоб не текло.
— Абзац… — пробурмотів Ілля. — Стоп, так у нього ж одягу немає! Тільки труси й сорочка з білизни!
— Так він у них і пішов. Взуття теж немає. Сказав, щоб ми його кеди віддали, а я не дала. То він босий пішов.
— Ні, це кінець… Може, у нього «білочка» почалася, а ви нестямного відпустили!
— Та ні, — заперечила Оксана, — нормальний був. Жодних ознак.
— Нічого собі — нормальний… І що тепер накажете робити, га?
— Та нічого з ним не станеться, — сказала Оксана, — погуляє та вернеться. Ви ж самі всім хворим кажете, що лікарня — не вʼязниця…
— О-ой… З вами не скучиш, — сказав Ілля, повертаючись до кабінету.
Оверчук зʼявився близько четвертої. Він крокував коридором відділення цілком бадьорою ходою у якихось подертих спортивних штанях із витягнутими колінами та кедах на босу ногу. У пелені своєї натільної сорочки він ніс яблука.
Ілля так і застиг серед коридору з роззявленим ротом.
— Добрий день, доктор, — сказав Оверчук, проходячи поруч, — ось, беріть, пригощайтеся…
— Не зрозумів… — затинаючись, промовив Медвідь. — А… де ви були? Що це таке?
— До друга ходив, — відповів той. — Він тут живе недалеко.
— А ви що, не знаєте, що вам не можна? Ви щойно другу добу після важкої операції! Ви що, не розумієте, що можете себе угробити?
— Та нічого мені не станеться, — махнув рукою той.
— А… навіщо вам яблука?
— Як навіщо? Я вже другу сутку нічого в рот не брав! У вас же ж тут не дають! Я кажу — дайте їсти, а вони — не можна… Я що — з голоду подихати мушу?
— Не зрозумів — ви що, їли? — здивувався Ілля. — Яблука?!