— Без джгута везли? — запитав він лікарку.
— Так... — розгублено відповіла вона. — Кровотечі не було зовсім. Я гадала — тільки додаткова травма буде...
— Усе вірно, — сказав Олег. — Дзвоніть, нехай приходить рентгенлаборант — знімки робити. Він, напевно, ще й падав, раз поїзд збив.
— Напевно, — погодився Ілля, пораючись із інструментами біля руки хворого. — Ти диви, я вже й вену розкрив, а крові немає... Що він, увесь стік?
— Ти давай вставляй катетер, — підігнав його Щур. — Пускай струйно... Ось так.
Анестезіолог знову почав міряти тиск.
— Ну що?
— Сорок на нуль.
— Уже добре. Аналіз би зробити. Цікаво, який у нього гемоглобін зараз?
— Що, брати? — лаборантка з ящиком була вже тут, а з коридору завозили до палати портативний рентген-апарат.
— Звичайно, брати, — розгинаючись, відповів Медвідь. — Замотуйте руку, тільки з катетером обережно.
— Наталю, в сечовий міхур також катетер постав, — Щур знову запрацював грушею апарата.
— Ну що?
— П'ятдесят на нуль.
— Доктор, я не можу кров взяти! — несподівано заявила лаборантка. — Не тече! Усі пальці йому поколола, а воно не тече.
— Звичайно! — збагнув Олег. — Відмороження. Диви, які пальці. А ще спазм капілярів. А ще шок...
— На мочці вуха спробуй, — порадив Щур, — ну, хоча б гемоглобін визначити.
— Не тече...
— Ну, коли, де хочеш, а аналіз зроби! О Господи... Та він холодний увесь. Наталю, термометр постав.
— Уже стоїть.
— І грілки давайте сюди. З усіх боків обкладайте.
Щур знову надув грушу.
— Так і є... П'ятдесят на нуль.
— Оце так подарунок... — пробурмотів Ілля. — Оперувати тут поки що немає кого. У такому стані не витягне.
— Години з чотири готувати доведеться, — погодився Щур.
— Двадцять шість і три, — сказала Наталя, витягши термометр.
— Скільки?!
— Двадцять шість, шановні, — вона простягла термометр.
— Хай йому грець... — здивувався Щур. — Ану давай внутрішній датчик.
— Навряд чи ми візьмемо його на ампутацію раніше вечора, — зауважив Ілля.
— Якщо взагалі візьмемо, — додав Олег.
У хворого таки з'явилося якесь дихання, але воно було настільки поверхневим, що ледве вловлювалося оком. Простирадла на куксах ніг залишилися білими. В обидві вени капалося повним ходом. Щур нагнувся до термографа.
— Ну, що... У слуховому проході температура двадцять вісім.
— Це абзац... — пробурмотів Ілля. — А як хоч його прізвище?
— Біленький.
Марійка увійшла у відділення вся червона, збуджена, важко дихаючи. На ній були штани на кшталт спортивних, що знизу вкрилися кригою, і куртка з капюшоном, перев'язана червоним шарфом по-дитячому. Одяг був припорошений снігом. Вона прямувала коридором невдоволена і зла.
— О! — здивувався Медвідь, зіштовхнувшись з нею, — Молодець. Мені казали — ти взагалі сьогодні до Тачанова не дістанешся.
— Правильно казали, — пробурмотіла вона, зайшовши до сестринської і впавши на тапчан.
— Чим діставалася? — запитав Ілля, зайшовши слідом за нею. — Саньми, напевно?
— На лижах! — буркнула вона, не приховуючи свого поганого настрою.
— Ну, чого ти смикаєшся? — намагався заспокоїти її Медвідь. — Я ж не винен, що ти у такій глушині живеш! От виходь заміж, переїзди до Тачанова...
— У нас уся країна — глушина, — відрубала Марія. — І ваш Тачанів також. І заміж виходити тут немає за кого — самі дебіли. І взагалі, доктор, дайте віддихатися!
— Гаразд, забираюся, — Ілля підняв обидві руки догори. — Іду. Відпочивай. Чайку зроби гарячого...
Двері за ним зачинилися.
Беженар сидів сам в ординаторській і писав історії хвороби. Телевізор працював практично без звуку. У двері постукали.
— Так!
— Можна, Валентине Івановичу?
Він навіть дещо розгубився, не очікуючи побачити того, хто з'явився. Це була Ліда.
— Ну, й погода у вас тут... — сказала вона, наче і не було нічого, скидаючи з голови капюшон і падаючи на перший-ліпший стільчик.
-А... що, сьогодні в інституті не вчаться? — здивовано і водночас не приховуючи невдоволення, запитав він.
-Нє-а...— Ліда стягла рукавички і поклала на стіл. — Ви гляньте, як доречно цей ваш подарунок. Я дивувалася — рукавички, влітку... А вони он які...
— Чому це в інституті сьогодні не вчаться? — майже по складах запитав Беженар.
— А тому що в інституті почалися ка-ні-ку-ли, — з аналогічною інтонацією відповіла Ліда. — На місяць. Замість тих, що повинні бути у лютому. В корпусах не палять — у країні енергетична криза, може, ви чули... Ось нас і відправили. А викладачів у відпустку.