— Наталю, хірургів сюди, — промовив той, схиляючись над ношами.
Ноші поставили на підлогу. Відкинувши ковдру, він побачив криваве лахміття штанів на рівні колін травмованого, який, на перший погляд, не подавав жодних ознак життя — не дихав, не кліпав очима, не ворушив губами. І лише якесь шосте чи то сьоме відчуття підказувало лікарю, що нещасний ще живий. Щур узяв його за руку, потім поклав пальці на шию в проекції сонної артерії.
— Так, перекладайте на ліжко. Систему ставте, швидко! Що кололи?
Хворого вже занесли до палати і перекладали. У відділення зайшли Ілля з Олегом.
— Що за ґвалт?
— А он, гляньте, залізнична травма. Обидві ноги по коліна.
— Де ви його взяли?
— У Макіївці. Нас викликали, — лікарка глянула на годинник, — годину тому. Він доповз до крайньої хати, і там його знайшли.
— Звідки доповз?
— Не знаю. Кажуть, ішов по шпалах, а поїзд іззаду наїхав.
— Пʼяний, напевно… — припустив Ілля. — Це що ж, виходить… Ранковий дизель? Він приблизно о шостій ранку в районі Макіївки. А зараз десята. Чотири години!
— Усе, Сергію Андрійовичу, — повідомила Наталя, що поралася у палаті біля пораненого.
Вони зайшли туди. Чоловік років сорока пʼяти лежав, втупившись у стелю, нерухомо на функціональному ліжку, вже роздягнутий і прикритий простирадлом.
— Тиску немає?
— Нуль.
Щур знову приклав пальці до його шиї:
— Ледве-ледве… Так, другу систему давай. Реополіглюкін. Ілля Петрович, роби венесекцію, бо цього замало.
Олег відкинув простирадло. Ноги були обрізані одразу вище колін. Із розчавлених тканин не було жодної кровотечі.
— Без джгута везли? — запитав він лікарку.
— Так… — розгублено відповіла вона. — Кровотечі не було зовсім. Я гадала — тільки додаткова травма буде…
— Усе вірно, — сказав Олег. — Дзвоніть, нехай приходить рентгенлаборант — знімки робити. Він, напевно, ще й падав, раз поїзд збив.
— Напевно, — погодився Ілля, пораючись із інструментами біля руки хворого. — Ти диви, я вже й вену розкрив, а крові немає… Що він, увесь стік?
— Ти давай вставляй катетер, — підігнав його Щур. — Пускай струйно… Ось так.
Анестезіолог знову почав міряти тиск.
— Ну що?
— Сорок на нуль.
— Уже добре. Аналіз би зробити. Цікаво, який у нього гемоглобін зараз?
— Що, брати? — лаборантка з ящиком була вже тут, а з коридору завозили до палати портативний рентген-апарат.
— Звичайно, брати, — розгинаючись, відповів Медвідь. — Замотуйте руку, тільки з катетером обережно.
— Наталю, в сечовий міхур також катетер постав, — Щур знову запрацював грушею апарата.
— Ну що?
— Пʼятдесят на нуль.
— Доктор, я не можу кров взяти! — несподівано заявила лаборантка. — Не тече! Усі пальці йому поколола, а воно не тече.
— Звичайно! — збагнув Олег. — Відмороження. Диви, які пальці. А ще спазм капілярів. А ще шок…
— На мочці вуха спробуй, — порадив Щур, — ну, хоча б гемоглобін визначити.
— Не тече…
— Ну, коли, де хочеш, а аналіз зроби! О Господи… Та він холодний увесь. Наталю, термометр постав.
— Уже стоїть.
— І грілки давайте сюди. З усіх боків обкладайте.
Щур знову надув грушу.
— Так і є… Пʼятдесят на нуль.
— Оце так подарунок… — пробурмотів Ілля. — Оперувати тут поки що немає кого. У такому стані не витягне.
— Години з чотири готувати доведеться, — погодився Щур.
— Двадцять шість і три, — сказала Наталя, витягши термометр.
— Скільки?!
— Двадцять шість, шановні, — вона простягла термометр.
— Хай йому грець… — здивувався Щур. — Ану давай внутрішній датчик.
— Навряд чи ми візьмемо його на ампутацію раніше вечора, — зауважив Ілля.
— Якщо взагалі візьмемо, — додав Олег.
У хворого таки зʼявилося якесь дихання, але воно було настільки поверхневим, що ледве вловлювалося оком. Простирадла на куксах ніг залишилися білими. В обидві вени капалося повним ходом. Щур нагнувся до термографа.
— Ну, що… У слуховому проході температура двадцять вісім.
— Це абзац… — пробурмотів Ілля. — А як хоч його прізвище?
— Біленький.
Марійка увійшла у відділення вся червона, збуджена, важко дихаючи. На ній були штани на кшталт спортивних, що знизу вкрилися кригою, і куртка з капюшоном, перевʼязана червоним шарфом по-дитячому. Одяг був припорошений снігом. Вона прямувала коридором невдоволена і зла.
— О! — здивувався Медвідь, зіштовхнувшись з нею, — Молодець. Мені казали — ти взагалі сьогодні до Тачанова не дістанешся.