— Між іншим, це я питаю, а не хтось.
Вона засміялася:
— Ну, припустимо, тридцять два.
— А їй, напевно, близько двадцяти чотирьох. Між вами якихось вісім років різниці, а ти так згорда...
— Порівнювати не зі мною потрібно, а з ним! — не погодилася вона. — Ти прикинь, яка в них різниця. Це ж убивство!
— Убивство — це коли нікого немає поруч, — сказав Олег. — І жодного просвітку. Ось так. А це ще нічого.
У двері знову постукали.
— Так! — гукнула Ольга.
На порозі знову була Ліда.
— Ось, — вона простягла телефон Олегові. — Я, очевидно, не ту кнопку натиснула, а він кричить, як ненормальний, лається і вас вимагає.
— Дякую, — сказав Олег. — Зараз я йому покажу, як суборди— наторів кривдити.
Ліда засміялася і вийшла.
— Слухаю!
— Ну що ж, Олежку, — не вітаючись, почав Якимець, — це останній дзвінок. Так, про всяк випадок. Місце твоє летить. Щойно телефонувала людина, яка мені його обіцяла, і каже, що більше чекати не може.
— Отже, доля, — філософськи відповів Олег.
Відчуття, що він спекався цієї вигідно оплачуваної роботи було, як не дивно, приємним. Навіть настільки, що разом вилетіли з голови інші сторони, яких торкнувся, виконуючи її. Не промайнуло й думки, що все це може не скінчитися з розривом їхньої неофіційної угоди.
— Потім сам будеш влаштовуватися, — вів своєї Володя.
— Як кажуть, усі витрати беру на себе.
— Ну, дивись, — сказав Якимець. — Бувай, навряд чи скоро побачимося.
— Їдеш кудись? — запитав Олег.
— До Австрії, місяців на три. За годину відлітаю.
— Не Тачанів, звичайно, але також непогано, — зауважив Олег. — Щасливо тобі.
Олег поклав телефон на стіл і сказав:
— Схоже, він нарешті дасть мені спокій. До Австрії їде.
— Круто, — сказала Ольга.
— До речі... А можливо... Тебе цікавить Харків? — несподівано запитав він.
— Мене? — здивувалася Ольга. — Харків? Чому Харків?
— Дійсно, — погодився він, — до чого тут Харків? Пуста квартира і дірявий «Жигуль» на стоянці...
Ілля сидів у кабінеті й писав. Увійшла Люба.
— Ілля Петрович, підпишіть відомості — ось, за спирт...
Він підписав.
— І це зведення переписували...
Він поставив підпис ще двічі.
Постукавши, увійшла Марійка:
— Ілля Петрович, то у другій палаті все капати, як вчора? Ви наче казали, що щось заміните?
Медвідь простяг руку і взяв у неї листок призначень, передивляючись його.
— Маша в нас сьогодні геро-ой... — Люба жартівливо обійняла її за плечі. — Із завідуючого меда-аль причитається...
— Не зрозумів, чого ти її так нахвалюєш? — Ілля продовжував водити ручкою по листку.
— Як?! — здивувалася старша. — Увесь відділ знає, а ви...
— Що знає? — Медвідь нарешті відірвався від листка призначень і подивився на них.
— Як — що? Наша Маша сьогодні, як олімпійська чемпіонка Зубрилова, на лижах...
— На яких лижах? — не зрозумів Ілля. — Як...
Обличчя його посів украй здивований і навіть дурнуватий вираз.
— Я гадав, ти жартуєш... — він перевів погляд на Марійку. — Ти що — серйозно? На лижах...
— Куди вже серйозніше? — обурилася Маша. — А чим ще від нас дістанешся? В нас долинку перемело — ніякі коні не перейдуть.
— Чорт забирай, — сказав Ілля, — я гадав, ти так від злості... Ні, так не піде, — він несподівано скочив з місця, — покажи лижі! Ви мене тут дурите, а потім сміятиметеся у їдальні.
— Ха! — засміялася Марійка. — Ви що, гадаєте — в мене тут зовсім слабо? — вона постукала себе по голові. — Щоб я ішла, як ненормальна, по Тачанову на лижах? Он, у крайній хаті лишила і стоять. Хочете — підіть подивіться. Завтра зранку додому знову на них поїду.
— Гм-м — Ілля зняв ковпак і пошкріб потилицю. — Іди, Машо. На тобі листочок, капай, як учора. І дякую тобі, що дісталася. Ось чесне слово, — він приклав руку до грудей, — як тільки роздаватимуть медалі — твоя перша. Обіцяю.
Обличчя зава було цілком серйозним і навіть урочистим.
— Ага, — не поділяючи урочистості моменту, сказала Марійка, — діждемося, роздадуть нам медалі. А потім доженуть і ще раз... дадуть...
За вікном було темно. Падав сніг. Яскраво світили лампи під стелею. Навколо койки Біленького стояли Ада Василівна, Щур та Олег із Іллею.
— Ну що, Адо Василівно, — сказав Олег, — ви самі бачите — брати на операцію тут поки що немає кого. Зі столу не знімемо.
— Не знімемо, — підтвердив Щур. — Тиск вище сімдесяти не піднімається. Хворий практично не контактний. Обмороження, травма, крововтрата... Якщо виведемо з цього стану, зранку оперуватимемо.