— Обласному хірургу телефонували, — додав Медвідь. — Він з тактикою згодний.
— Ну, добре... — погодилася начмед.
— І гемоглобін, між іншим, аж дев'яносто! — додав Олег. — Не так вже й мало. Ми гадали — вдвічі менше буде.
— Я вам скажу, у чому справа, — почав Щур, якому вже давно муляло висловити свої міркування про те, що сталося на залізниці під Макіївкою, адже свідків нещасного випадку не було, а те, що відбувалося з постраждалим, наштовхувало на різні дивні думки. — По суті, його врятувала мінусова температура. Влітку він би давно помер від крововтрати та шоку. Ні, ви уявіть собі — тут щойно була залізнична міліція, яка займається розслідуванням випадку. Так ось що з'ясувалося — його збив не ранішній поїзд, а вечірній! І він повз без ніг цілу ніч! А вранці його знайшли. Ось так.
— Неймовірно...— тільки й промовила начмед. — Якісь казки... А вони впевнені у тому?
— Кажуть, що абсолютно. Тобто це встановлений факт.
— Завал...— пробурмотів Ілля.— Із розряду фантастики.
Просто для наукової статті матеріал.
— Статті писатимемо, коли хворого витягнем, — сказав Щур. А якщо не витягнемо — то й писати не буде про що.
Наступного ранку, щойно скінчилися вранішні п'ятихвилинки у відділеннях, біля дверей АІТу з'явився Медвідь. Він делікатно перечекав, поки сестри та санітарки повиходять з ординаторської, і гепнувся на диван поруч зі Щуром.
— Ну як?
— Що — як? — наче не розуміючи, перепитав той.
— Що-що... Біленький живий?
— Зараз побачиш, — відповів Щур.
— Ну кажи, чого кота за хвіст тягнеш?
— Щойно приходили хлопці з «жеде»-поліції, — наче поміж іншим продовжував той, — пудрили мізки. Ні хріна розібратися не можуть...
Щура явно розпирало від гордощів за щось, але поки що він тримав це у таємниці. Двері відчинилися, і увійшли Ада Василівна з Олегом, Беженар та Ліда. Щуру це явно сподобалося.
— Ну, що там, Сергію Андрійовичу? — почала начмед, коли всі розсілися. — Як там Біленький?
— У принципі, стан покращився, — відповів той. — Тиск уранці дев'яносто на сорок. Температура тридцять п'ять і сім.
Усі здивовано хитали головами.
— Хворий тепер повністю контактний, — продовжував анес— тезіолог. — Дві години тому почали — несильно — кровити обидві кукси. Накладено джгути. А гемоглобін упав до шістдесяти.
— Ну, цього слід було чекати, — зауважив Ілля. — Ось коли проступає реальна картина крововтрати. А в обід він буде п'ятдесят, а може, ще менше.
— Кров переливали? — запитала Ада Василівна.
— Звичайно. Тиск, між іншим, тримається на дофаміні. Так що особливо підстав радіти поки що не маємо. З'явилася межа відмороження на руках. Усі пальці, практично...
— Оце так... — пробурмотів Беженар.
Настала пауза, яку першим порушив Олег. Після того, як Медвідь запитально глянув на колегу, той промовив:
— Я вважаю, оперувати хворого ще не можна.
— Я також, — відразу підтримав Щур. — У крайньому разі, на мене не розраховуйте. Кличте анестезіолога з області. Він не вийде. Зі столу не знімемо. Можливо, ввечері...
— Що ж у нас, хворий із розчавленими куксами обох ніг другу добу під джгутами лежатиме? — засумнівалася начмед. — Нас не зрозуміють. Нібито без надання допомоги... Потім накалякають, як у тій газетці — лежав дві доби, а хірурги дивилися й не оперували.
— Буде лежати, — підбив підсумок Ілля, — а допомога йому надається. Виводимо з шоку.
— Другу добу?
— А випадок неординарний, Адо Василівно, — прийшов на допомогу Беженар. — Я також гадаю, все вірно.
— Щоб потім не шпетили всякі розумники, які їдуть із перевірками, — продовжував Ілля, — зателефонуємо ще раз обласному, порадимося. Можемо і консультанта з обласної викликати. Брати його дійсно ще не можна.
— А що, інших травм у нього немає? — запитав Беженар. — Якщо був збитий поїздом, то...
— Немає, — відрубав Щур.
— Дивно.
— Дійсно, дивно...— погодилася начмед.— Мав би летіти, котитися...
Увесь цей час Щур хитро дивився на них.
— Ну, кажи вже! — не витримав Ілля. — Він щось знає. Адо Василівно, він щось знає, а мовчить, наче партизан, і нам не каже! У нього тут вже двічі залізнична поліція була. Вони йому щось сказали, а він розігрує виставу.
— Ой, тримайте! — обурився Щур. — Це якраз ті, що можуть сказати... Та вони взагалі без поняття! Ось я, наприклад, якщо мене скоротять, відкрию приватне детективне агентство. Або писатиму детективи, як наш Кульчицький. Це я міг їм сказати, але... нехай самі розбираються. А то прийшли такі... наворочені — пальці «веєром»... Ну, просто поліція Лос-Анджелеса!