— Дійсно, — погодилася Ольга, — і так зле, і так… Слухай, а я таки зʼїжджу. Туди й назад. Ти мене зранку на поїзд посадиш, а ввечері зустрінеш. Давай?
— Може бути і так, — погодився він. — Однаково я з відділення до пʼятої навряд чи вирвуся. А о восьмій і ти приїдеш. Годинки зо три я матиму, щоб зготувати щось святкове.
У двері постукали, і на порозі зʼявилася Ліда. Вона без перебільшення сяяла.
— Добрий день! Із зимою вас!
— О! — зрадів Олег. — А ти звідки?
— Канікули зробили, — пояснила вона. — Олег Вікторович, мене Беженар прислав. У вас там у шафі телефон розривається.
— От, бісова душа, — пробурмотів Олег, — дістав уже… Я гадав — більше не дзвонитиме. Слухай, Лідочко, не в службу, а в дружбу — залізь до кишені і натисни у нього ліву верхню крайню кнопку. І тримай довше — нехай заткнеться.
— Це серйозна послуга, — зауважила Ліда. — Вона так просто вам не обійдеться.
— А що з мене вимагається? — не зрозумів він.
— Ви за мене замовте слівце завідуючому — нехай на практику візьме, поки канікули. Неофіційно…
— Невже більше немає кому замовити? — здивувався Олег.
— На жаль, немає… — посміхаючись, зітхнула вона.
— Тоді жодних проблем.
— Дякую! — вона зникла за дверима.
— Чекай, — збагнула Ольга, — це та дівчинка, що була в нас влітку на практиці? Ще, казали, в неї з Беженаром щось там крутилося?
— Напевно, ще крутиться, — припустив Олег. — Між іншим, я чув, вони навіть до її батьків їздили.
— Завал! І що?
— Казали — у когось, у матері чи в батька, мало інфаркт не стався.
— Дійсно… — задумливо промовила Ольга. — У дівчинки зсув по фазі…
— Ну, це така справа… — знизав плечима Олег. — Між іншим, а тобі скільки років?
— Між іншим, нетактовно, — відповіла вона.
— Між іншим, це я питаю, а не хтось.
Вона засміялася:
— Ну, припустимо, тридцять два.
— А їй, напевно, близько двадцяти чотирьох. Між вами якихось вісім років різниці, а ти так згорда…
— Порівнювати не зі мною потрібно, а з ним! — не погодилася вона. — Ти прикинь, яка в них різниця. Це ж убивство!
— Убивство — це коли нікого немає поруч, — сказав Олег. — І жодного просвітку. Ось так. А це ще нічого.
У двері знову постукали.
— Так! — гукнула Ольга.
На порозі знову була Ліда.
— Ось, — вона простягла телефон Олегові. — Я, очевидно, не ту кнопку натиснула, а він кричить, як ненормальний, лається і вас вимагає.
— Дякую, — сказав Олег. — Зараз я йому покажу, як субординаторів кривдити.
Ліда засміялася і вийшла.
— Слухаю!
— Ну що ж, Олежку, — не вітаючись, почав Якимець, — це останній дзвінок. Так, про всяк випадок. Місце твоє летить. Щойно телефонувала людина, яка мені його обіцяла, і каже, що більше чекати не може.
— Отже, доля, — філософськи відповів Олег.
Відчуття, що він спекався цієї вигідно оплачуваної роботи було, як не дивно, приємним. Навіть настільки, що разом вилетіли з голови інші сторони, яких торкнувся, виконуючи її. Не промайнуло й думки, що все це може не скінчитися з розривом їхньої неофіційної угоди.
— Потім сам будеш влаштовуватися, — вів своєї Володя.
— Як кажуть, усі витрати беру на себе.
— Ну, дивись, — сказав Якимець. — Бувай, навряд чи скоро побачимося.
— Їдеш кудись? — запитав Олег.
— До Австрії, місяців на три. За годину відлітаю.
— Не Тачанів, звичайно, але також непогано, — зауважив Олег. — Щасливо тобі.
Олег поклав телефон на стіл і сказав:
— Схоже, він нарешті дасть мені спокій. До Австрії їде.
— Круто, — сказала Ольга.
— До речі… А можливо… Тебе цікавить Харків? — несподівано запитав він.
— Мене? — здивувалася Ольга. — Харків? Чому Харків?
— Дійсно, — погодився він, — до чого тут Харків? Пуста квартира і дірявий «Жигуль» на стоянці…
Ілля сидів у кабінеті й писав. Увійшла Люба.
— Ілля Петрович, підпишіть відомості — ось, за спирт…
Він підписав.
— І це зведення переписували…
Він поставив підпис ще двічі.
Постукавши, увійшла Марійка:
— Ілля Петрович, то у другій палаті все капати, як вчора? Ви наче казали, що щось заміните?
Медвідь простяг руку і взяв у неї листок призначень, передивляючись його.
— Маша в нас сьогодні геро-ой… — Люба жартівливо обійняла її за плечі. — Із завідуючого меда-аль причитається…
— Не зрозумів, чого ти її так нахвалюєш? — Ілля продовжував водити ручкою по листку.
— Як?! — здивувалася старша. — Увесь відділ знає, а ви…
— Що знає? — Медвідь нарешті відірвався від листка призначень і подивився на них.