— Як — що? Наша Маша сьогодні, як олімпійська чемпіонка Зубрилова, на лижах…
— На яких лижах? — не зрозумів Ілля. — Як…
Обличчя його посів украй здивований і навіть дурнуватий вираз.
— Я гадав, ти жартуєш… — він перевів погляд на Марійку. — Ти що — серйозно? На лижах…
— Куди вже серйозніше? — обурилася Маша. — А чим ще від нас дістанешся? В нас долинку перемело — ніякі коні не перейдуть.
— Чорт забирай, — сказав Ілля, — я гадав, ти так від злості… Ні, так не піде, — він несподівано скочив з місця, — покажи лижі! Ви мене тут дурите, а потім сміятиметеся у їдальні.
— Ха! — засміялася Марійка. — Ви що, гадаєте — в мене тут зовсім слабо? — вона постукала себе по голові. — Щоб я ішла, як ненормальна, по Тачанову на лижах? Он, у крайній хаті лишила і стоять. Хочете — підіть подивіться. Завтра зранку додому знову на них поїду.
— Гм-м, — Ілля зняв ковпак і пошкріб потилицю. — Іди, Машо. На тобі листочок, капай, як учора. І дякую тобі, що дісталася. Ось чесне слово, — він приклав руку до грудей, — як тільки роздаватимуть медалі — твоя перша. Обіцяю.
Обличчя зава було цілком серйозним і навіть урочистим.
— Ага, — не поділяючи урочистості моменту, сказала Марійка, — діждемося, роздадуть нам медалі. А потім доженуть і ще раз… дадуть…
За вікном було темно. Падав сніг. Яскраво світили лампи під стелею. Навколо койки Біленького стояли Ада Василівна, Щур та Олег із Іллею.
— Ну що, Адо Василівно, — сказав Олег, — ви самі бачите — брати на операцію тут поки що немає кого. Зі столу не знімемо.
— Не знімемо, — підтвердив Щур. — Тиск вище сімдесяти не піднімається. Хворий практично не контактний. Обмороження, травма, крововтрата… Якщо виведемо з цього стану, зранку оперуватимемо.
— Обласному хірургу телефонували, — додав Медвідь. — Він з тактикою згодний.
— Ну, добре… — погодилася начмед.
— І гемоглобін, між іншим, аж девʼяносто! — додав Олег. — Не так вже й мало. Ми гадали — вдвічі менше буде.
— Я вам скажу, у чому справа, — почав Щур, якому вже давно муляло висловити свої міркування про те, що сталося на залізниці під Макіївкою, адже свідків нещасного випадку не було, а те, що відбувалося з постраждалим, наштовхувало на різні дивні думки. — По суті, його врятувала мінусова температура. Влітку він би давно помер від крововтрати та шоку. Ні, ви уявіть собі — тут щойно була залізнична міліція, яка займається розслідуванням випадку. Так ось що зʼясувалося — його збив не ранішній поїзд, а вечірній! І він повз без ніг цілу ніч! А вранці його знайшли. Ось так.
— Неймовірно… — тільки й промовила начмед. — Якісь казки… А вони впевнені у тому?
— Кажуть, що абсолютно. Тобто це встановлений факт.
— Завал… — пробурмотів Ілля. — Із розряду фантастики. Просто для наукової статті матеріал.
— Статті писатимемо, коли хворого витягнем, — сказав Щур. — А якщо не витягнемо — то й писати не буде про що.
Наступного ранку, щойно скінчилися вранішні пʼятихвилинки у відділеннях, біля дверей АІТу зʼявився Медвідь. Він делікатно перечекав, поки сестри та санітарки повиходять з ординаторської, і гепнувся на диван поруч зі Щуром.
— Ну як?
— Що — як? — наче не розуміючи, перепитав той.
— Що-що… Біленький живий?
— Зараз побачиш, — відповів Щур.
— Ну кажи, чого кота за хвіст тягнеш?
— Щойно приходили хлопці з «жеде»-поліції, — наче поміж іншим продовжував той, — пудрили мізки. Ні хріна розібратися не можуть…
Щура явно розпирало від гордощів за щось, але поки що він тримав це у таємниці. Двері відчинилися, і увійшли Ада Василівна з Олегом, Беженар та Ліда. Щуру це явно сподобалося.
— Ну, що там, Сергію Андрійовичу? — почала начмед, коли всі розсілися. — Як там Біленький?
— У принципі, стан покращився, — відповів той. — Тиск уранці девʼяносто на сорок. Температура тридцять пʼять і сім.
Усі здивовано хитали головами.
— Хворий тепер повністю контактний, — продовжував анестезіолог. — Дві години тому почали — несильно — кровити обидві кукси. Накладено джгути. А гемоглобін упав до шістдесяти.
— Ну, цього слід було чекати, — зауважив Ілля. — Ось коли проступає реальна картина крововтрати. А в обід він буде пʼятдесят, а може, ще менше.
— Кров переливали? — запитала Ада Василівна.
— Звичайно. Тиск, між іншим, тримається на дофаміні. Так що особливо підстав радіти поки що не маємо. Зʼявилася межа відмороження на руках. Усі пальці, практично…