— Давай вже! — підігнав Ілля.
— Одним словом... Усі ви, як і вони, помиляєтеся кардинально щодо характеру травми і, як би це сказати... О! — Щур підняв палець догори, — значення цього фатального поїзда у житті хворого.
— Як це? — не зрозуміла начмед.
— Елементарно. Він ще повинен радіти, що поїзд цей на нього наїхав. Обмовлюся — звичайно, у тому разі, якщо він все-таки виживе і якщо жити без ніг краще, ніж взагалі не жити.
Усі без винятку дивилися на нього, не добираючи сенсу, а Щур продовжував:
— Ви собі уявіть — іде по колії мужик, який прийняв порядну дозу. Він гарячий, розчервонілий, кровообіг його функціонує на повну. Так? І ось раптово йому відрізає обидві ноги. А це артеріальна кровотеча одночасно з двох судин завгрубшки як палець. Олег Вікторович, за який час повинен загинути такий постраждалий?
— Ну, взагалі-то до десяти хвилин, — сказав Олег, — якщо не надати допомогу.
— А може, і швидше, — додав Беженар.
— Але він перебував без допомоги десять годин! — нагадав усім Щур. — Ви розумієте, важко пояснити, чому він живий? Наче щось не сходиться.
-Ну... казуїстика якась... — припустив Ілля. — Медицина — наука неточна. І не таке описано.
— Ні-і... Вибачте, — помахав пальцем Щур. — Помиляєтеся. Усе має пояснення. Алкоголь, до речі, у крові цього мужичка дві й вісім десятих проміль. До важкого ступеня наближається. Так ось, уявіть — урізав цей Біленький від душі й пішов додому, щоб зручніше було — по шпалах, адже кругом сніги по пояс. Випив забагато — довелося лягти по дорозі. А температура мінусова.
Звичайний випадок, коли п'яний замерзає. Так би й сталося, ще до ранку був би труп — гарантія. От тільки їхав вечірній поїзд, і «розбудив» його, відтявши обидві ноги. Це вам пояснення усьому дивному. Людина замерзає — температура тіла двадцять шість, тиск низький, спазм усіх судин. Тому й кровотеча після такої травми мінімальна. А він «прокинувся» від цього струсу і поповз. Так і доповз до крайньої хати. Тому і немає інших травм — ніякий поїзд його не збивав, а він не летів і не перекидався. О п'ятій його знайшли. Хутір глухий — телефони вже десять років не працюють. Тракторист із вечора п'яний у дрезину, трактор не заводиться. Поки пішли до села, поки знайшли вантажівку, привезли — десята ранку. Ось тепер усе сходиться.
— Ну, ти прямо Пінкертон... — здивовано промовив Ілля.
Біленького прооперували лише зранку наступного дня. А ще за дві доби, коли він уже зовсім оклигав, перевели до хірургії.
— На тобі, — сказав Щур, передаючи папери Медвідю, — ось листки призначень за чотири доби. Ось історія. Лікуй.
— Дякую, — сказав Ілля. — Ліки залишилися?
— Он, — показав той, — лежать на каталці біля хворого. Я сам дивився, щоб чого не забули, бо ще повернеться до нас, не дай Бог...
— Чого ти так до нього? — здивувався Ілля. — Я, наприклад, подібних хворих люблю. Їх сміливо можна записувати до переліку наших досягнень. Без зайвої скромності. Ні, ти тільки уяви — півдоби у снігу, глибокий шок, крововтрата і — витягли. Я, наприклад, маю від цього моральне задоволення, хто б що не казав...
— Я також люблю, — без особливого натхнення згодився Щур, — але нервів з'їв... До того ж... От скажи: він що, оцінить, що його врятували? Ніколи. Для нього тепер життя — трагедія. Глянь на нього — навряд він відчуває радість, що залишився жити. Знаєш, в мене раз був випадок. Нещасний дід із мільйоном болячок під дев'яносто років. А тут ще й реакція на введення якихось медикаментів удома — привезли практично у клінічній смерті. Ну, ми його годину качали, і що ти думаєш — вискочив дід! А зранку заходжу до палати, а він і говорить, голосно так, бо глухий зовсім: «Дякую, що рятували мене! Але то вже було не конче...» Наталя почула, та як гримне на діда: «Не конче?! То навіщо їхали? Хочете вмирати — робіть це вдома скільки завгодно, тільки не тут». Ми ще насміялися тоді...
— Ну, можливо...— промовив Ілля.— Але випадок із Біленьким, погодься, крутий.
— От і візьми, напиши до «Клінічної хірургії». Га? У тебе би вийшло. Випадок дійсно того вартий.
— А що, можна спробувати, — задумливо пробурмотів Ілля.
— Дерзай! — Щур поплескав його по плечі. — Тільки якщо надрукують, не забувай, хто тобі ідею підкинув.
Робочий день наближався до закінчення. В ординаторській сиділи Олег із Голоюхом і мовчки писали. Увійшов Медвідь.
— Так, а хто в нас сьогодні ургентний?
— Я, — відповів Тарас.
— Мене до восьмої вечора не буде, — сказав Ілля. — Олег Вікторович, підстрахуєш, коли щось?
— Гаразд, — відповів той, — а ти куди на ніч, ще й по таких снігах?